Місяць: Липень 2014

Я очень ценю пропущенные буквы и знаки в постах волонтёров. Они пишут о нашей общей боли, разрывая своё сердце переживаниями, когда никто не видит их слёз. Статусы с нечаянными ошибками – это живой нерв, настоящая эмоция, это Искренность.
Люди обращаются к миру за поддержкой, в маленьких перерывах между закупками лекарств, обмундирования, и других таких необходимых для спасения жизни вещей.. Впопыхах набирают слова на телефоне, либо дома, не успевая перевести дух, пишут для нас отчёты об очередном проделанном подвиге (который, конечно, подвигом не считают) вместо лишних минут такого нелишнего сна.. И благодарят, благодарят, благодарят. Потом, снова забыв поесть, идут дальше спасать этот мир от равнодушия.

Майдан і все, що сталося потім навчило мене, що не буває чужої біди, не буває терористів та вбивць, які загрожують тільки одній країні. Все це колись торкнеться кожного, як би далеко ти не жив від неблагополучної зони, від війни. Як не була б захищена твоя країна, твій дім – навіть якщо горе відбувається на іншому кінці світа – це твоє горе. Це моє горе.

Декілька років тому, коли я чула про революцію у Єгипті, в мене це викликало занепокоєння – тю, а як же туди летіти відпочивати? Пройшло зовсім небагато часу, і я вже стояла на Майдані у Києві. Там також виборювали свободу, захищали права людини і пригощали чаєм – усе як в Єгипті, такому далекому і такому близькому по духу. Мені неймовірно соромно за ту свою байдужість та егоїзм. Я отримала великий, болючий урок.

Крим, Донбас були такі далекі від Майдану та цінностей, за які там вмирали. Це їх не торкалося.. І ось що тепер мають.

Життя вчить нас – не можна закривати очі на чужий біль, бо він твій, ти просто поки що не зрозумів це, але рано чи пізно накриє з такою страшною силою, що враз змиє байдужість з душі.

Сьогодні день коли Європа та США отримали жахливийий урок. Війна, горе, біль не десь там, на якійсь Україні, а тут, у цьому світі, такому маленькому, тісному, прозорому, де все стосується кожного, але ми це ще не зрозуміли..

Ще один страшний чорний день. Україна, мила, вони і землю твою прекрасну, і небо твоє чисте розстрілюють, нищать. Так жорстоко прервані життя, долі.. Тримайся, Україна. Тримайся, Світ. Разом і до перемоги над нечистю.

У останній день, коли були в гостях у Львова, ми все ж таки пішли на Високий Замок. Я уявляла що це височенна гора, а так як досвід спілкування з горами в мене обмежений тільки Говерлою, то я думала, що треба підніматися години дві-три, під палючим сонцем. Тому очкувала – чи витримають діти. Міла одразу відключилася і спокіно спала на руках у Єгора, не підозрюючи, що ми починаємо похід.
Як же я здивувалася, коли побачила перед собою зручні сходи – для легкого сходження. Балуючись та фотографуючись, ми злетіли наверх хвилин за двадцять-тридцять. Тю
Перед нами розкрився Львів. Ми стояли поруч з небом і дивилися на українські простори. Душа розправила крила.
Побачили жовтоблакитний замочок, який почепили закохані. У Марії теж з собою був замочок-серце. Вона вирішила залишити його тут. Довго ходила, вибирала місце, де почепити. Знайшла. Щось сказала замочку, горі та Львову.
Через хвилину якийсь чоловік насипав крихти хліба поруч з місцем, де висів червоний замочок Марійки. Одразу туда прилетіли два голуби! І сиділи потім під замкОм-сердцем. Ми вирішили, що це дуже добрий знак

Ян:
– Родинка українською мовою буде – батьківщинка.

Їхали вчора по неймовірній Україні. У високому блакитному небі кружляють парами лелеки. Моря пшениці, жовто-веселих соняшників, кукурудзи. Мости жовтоблакитні! Великі, маленькі – усі пофарбовані, яскраві, сонячно-сині! Церкви куполами пускають сонячні зайчики у небо. Усе дихає гармонією. Земля наповнена силою та спокоєм. Це якийсь надзвичайний український дзен. Поїздка – немов медитація.

Раптом я виринула із нірвани, і запитала Єгора, що за місто ми проїжджаємо.
Виявилося, це Сміла. Дивлюся праворуч, а там площа, на якій узимку один-самісінький стояв чоловік. Пам*ятаєте? Він єдиний був цілим Майданом на все місто. Ми навіть хотіли до нього поїхати декількома машинами, щоб подякувати йому за Підтримку та натхнення, які він давав нам, стоячи там посеред площі, в мороз. Але почалось пекло 19-20 січня, і ми залишилися у Києві.

Моя Україна, я не втомлюсь зізнаватися Тобі у любові. Ти красуня! Тебе намалював Бог і закохався у свій шедевр.

Мила:
– Мам, а знаешь кто гимн Украины поёт?
– Люди.
– И Бог.

Когда мы гуляем в парке, бросаем камушки и веточки с моста в озеро, гоняем голубей, лежим на траве, смотрим в небо, впитываем кожей солнечные лучи, я чувствую счастье каждой клеточкой, каждой молекулой. Острое, бОльное счастье, от которого перехватывает дыхание и хочется плакать, потому что нервный срыв сидит во мне со времён Майдана, как не открывшийся, но созревший вулкан. Я ценю мой кусочек мира в этой страшной войне, где погибают лучшие.
Я благодарна за хрупкий, призрачный мир, я держусь за него всем сердцем, стараюсь начувствоваться, напиться мира этого, этого глубокого неба в облаках, а не в военных самолётах, стараюсь впитать в себя улыбки детей, мурчание кошек, голос любимых людей.. потому что я не знаю, что будет завтра.

Гуляли в любимом парке. Видели упитанную рыбку в водорослях, уток, жующих хлеб, развеселую мокрую дворнягу и даже черепаху! Она застыла на деревяшке в озере, вытянула шею и долго-долго смотрела в небо, а мы смотрели на неё. После медитации черепаха уплыла по свои делам, а мы пошли валяться на скошенной траве. Трава была теплой и немножко колючей. И располагала к думанью. Маша сказала: “Как хорошо вот так лежать и думать о своем, и джинсы травой пахнут..” Мила сказала: “Давайте играть в лошадок!” А Ян сказал: “Идемте домой!” И пошёл депрессивничать под роскошную иву.
Маша внимательно за ним наблюдала и сделала вывод: ” Попа в Яна така понура та смішна..”
А когда Ян нашёл огромную ветку и превратился в козака с хлыстом, Маша с облегчением вздохнула: ” У Яна попа вже піднесена і радісна!”

Недалеко от нашего дома есть стадион с ухоженным футбольным полем. Со стадионом этим происходили странные метаморфозы. Обычно вход в него запирали, и пускали только футболистов. Но простые смертные проделали в ограждении дыры и проникали туда, как бы, сквозь стены, либо перелезали по верху.
Последний раз я была там осенью. На лавочках и трибунах обычно пила пиво молодёжь. Возле детской песочницы, которая там тоже есть, валялся мусор, бутылки, окурки. Иногда, мимо алкогольных компаний пробегал одинокий захэканый спортсмен.
И вот, пару дней назад мы пошли туда с детьми кататься на велосипедах. Будний день. Вечер. Во-первых, вход на стадион открыт. Во-вторых, я не увидела ни одной пивной бутылки и возле песочницы чисто.. В-третьих, на заборе огромными чёткими красивыми буквами красуется: “ПТН ПНХ”. Чувствуется, написано с душой и с вдохновением. Рядом ещё надпись: “Трезвый украинец – сильная нация”.
И много бегунов, велосипедистов, спортсменов и просто сдыхающих от отдышки, но упёртых людей, которые худеют, здоровеют, качают силу воли прямо у тебя на глазах. Такие вот перемены случились на одном стадионе, но они ведь не с неба упали, а произошли потому, что люди начали с перемен в себе.
Да чего далеко ходить. Раньше мы с Егором сидели на лавочке, попивали пивко, теперь глушим йогурт и закусываем мороженым.
Будьмо!

На протяжении нескольких лет, каждый вечер, перед закатом, в наш дом приходит радуга. Она ручная.
Кошки любят полежать в радужной лужице. Дети радуются и гладят её, трогают разноцветное светящееся пятнышко, подставляют под радужный водопад плечи и ладошки.
Я люблю брать её в руки и смотреть, смотреть.. Такая вот домашняя волшебность. Заглядывает к нам минут на десять и спешит дальше – делать мир ярче.
Много-много радуг тебе, Украина, в чистом, благословенном твоём небе!
Делюсь с вами маленьким разноцветным чудом. Мир Вашему Дому.