День: 29.08.2014

а родительство никто не отменял. Дети перед школой “голые-босые” и эту задачу надо как-то решать.
Вечером в субботу привезли ребят с дачи, в воскресенье отправились галопом по магазинам – нет нужных размеров ни школьной формы, ни обуви.
Мы конченные оптимисты и продолжаем поиски. Вбегаем всем табуном в Дримтаун и через пять минут нас строго просят его покинуть – типа заминирован.. Люди быстро, но спокойно направляются к выходам. Без паники, чётко. Детей за руки и вперёд.

Сегодня стою на митинге перед генштабом, звонит хореограф, который обучает Яна хип-хопу. Хотя мы прекратили ходить на тренировки, когда начался Майдан, хореограф нас помнит и приглашает возобновить учёбу, рассказывает о расписании занятий. Напряжение тучей висит в воздухе, военные сбились кучкой на пропускном пункте, я стою на дороге, перекрытой отчаянными людьми и говорю о хип-хопе.
Кусочки мира в такое непростое время.. И липкое чувство стыда за танцы и предшкольный шоппинг.

Підійшла жінка з очима кольору заплаканного неба.. Дає 100 грн. Так незручно. Вона каже:
– Дівчата, в мене теж син.. Якщо так не хочете взяти, то пом*яніть мою маму. Візьміть, будь ласка. Купіть хоча б водички людям, печива. Вони ж тут давно стоять.

Только что мерс пронёсся на большой скорости по баррикадам, чуть не сбив людей. Трусливые менты вжались в поребрики и ничего не сделали. Позволили машине спокойно уехать. Стоят с видом, будто ничего не произошло. Люди пошли их воспитывать. Позорище, а не стражи порядка.

Люди живым щитом стоят на дороге. Подъехал мужчина, поставил свою машину поперёк. Полдороги загородил. Такая вот авто-баррикада. Водителю аплодируют.

Підійшов чоловік в комуфляжі. Сказав, що вчора повернувся з фронту. Важко там.. Промовив якось сміренно, тихо.. Дістав покоцаний телефон, показав фото своїх побратимів на поцарапанному екрані. Сказав, що нема чим воювати. Проти них важка зброя.. Вихований, спокійний. Розповів, що допомагають тільки волонтери. Каже, відкривають коробку з речами, які люди для них зібрали, а там пакетик 100 грамів цукра – пенсіонерка передала..

Носяться швидкі. Їх пропускають без перешкод. Жінка на машині везла дитину з травмою. Теж пропустили.

У водіїв тролейбусів несподіванний майже вихідний день. Стоять стайкою, палять.

Со стороны метро к нам несется завернутая в прапор тетечка с огромным термосом и пакетом вкусностей – как всегда забота о людях теми же людьми..

Скорую пропустили. Инкасаторскую – нет.

Белый бультерьер с тёмным пятном вокруг глаза послушно стоит рядом с хозяином.

Никого титушкообразного.

Сигналят машины с флагами.

Мамы добровольцев.

Парень присел на бордюр.

Две девочки лет двенадцати с маленьким флажком в руках..

Над взволнованными людьми плывут спокойные облака. Такой вот непрофессиональный репортаж с места событий.

Далі буде

Тепло. Знайомі обличчя. Біль. Жовтоблакитні люди. Реінкарнація Майдану. Хтось йде звідси, хтось приходить. Хтось мовчки слухає, хтось емоційно спілкується. Караваном стоять тролейбуси. Кудись рванув Автомайдан. Люди у вишиванках. Машини у вишиванках. Дорога перекрита. Хтось хотів проїхати, а йому тільки що розбили лобове скло авто. Пропускають тільки газові автівки, похоронний автобус.

Колючі м*ячики ще зелених каштанів.. На четвертому поверсі, на балконі майорить український прапор.

Коли ми стояли в Києві на Майдані, нас надихало те, що люди по всій Україні перекривали дороги, блокували беркутню. Вони були далеко, але підтримка цих людей давала неймовірних сил, ми розуміли, що не просто стоїмо тут, а Україна нас підтримує.

Мені здається, на фронті воїнам стане морально легше, якщо ми в тилу будемо не по домам сидіти, а знову виходити на вулиці, активно показувати свою позицію. Хлопці на війні повинні знати, що ми не тільки ліки та обмундирування їм достаємо, а продовжуємо діяти, давити на морди у кормушки.

Київ з народними встрясками, пікетами, перекритими дорогами мені подобається більше, ніж з безтурботними людьми, які спокійно ходять по вулицях, ніби їх це не стосується.

Все, що зараз відбувається, веде до того, щоб вирвати з корнем байдужість з наших душ. МесІї не буде. Все залежить тільки від нас.

Люди. Немного. Дождь. Девушка. Пришла одна, ночью.

Парень с бородой. Задумчивый. Крутит зонт, смотрит как рассыпаются брызги.

Человек с дредами. Мокнет под дождём.

Пожилой импозантный мужчина, в пиджаке, с галстуком. Высокий.

Парень в лёгком свитере. Даже не пытается прятаться от дождя.

Две женщины. Разговаривают. Волнение на лицах.

В микрофон говорит каждый, кому есть, что сказать.

Женщина, которую знаю ещё с Майдана, как всегда, жестко кроет ментов.

Дядечка с пакетами. Слушает.

Вижу знакомых автомайдановцев.

Звоню детям, у них все ок: “мам, вы ещё долго? будьте, сколько нужно.”

Люди просят собраться завтра в 10 утра. И чтобы к ним вышел кто-то из чиновников.

Такой вот августовский вечер.