Місяць: Серпень 2014

Підійшов чоловік в комуфляжі. Сказав, що вчора повернувся з фронту. Важко там.. Промовив якось сміренно, тихо.. Дістав покоцаний телефон, показав фото своїх побратимів на поцарапанному екрані. Сказав, що нема чим воювати. Проти них важка зброя.. Вихований, спокійний. Розповів, що допомагають тільки волонтери. Каже, відкривають коробку з речами, які люди для них зібрали, а там пакетик 100 грамів цукра – пенсіонерка передала..

Носяться швидкі. Їх пропускають без перешкод. Жінка на машині везла дитину з травмою. Теж пропустили.

У водіїв тролейбусів несподіванний майже вихідний день. Стоять стайкою, палять.

Со стороны метро к нам несется завернутая в прапор тетечка с огромным термосом и пакетом вкусностей – как всегда забота о людях теми же людьми..

Скорую пропустили. Инкасаторскую – нет.

Белый бультерьер с тёмным пятном вокруг глаза послушно стоит рядом с хозяином.

Никого титушкообразного.

Сигналят машины с флагами.

Мамы добровольцев.

Парень присел на бордюр.

Две девочки лет двенадцати с маленьким флажком в руках..

Над взволнованными людьми плывут спокойные облака. Такой вот непрофессиональный репортаж с места событий.

Далі буде

Тепло. Знайомі обличчя. Біль. Жовтоблакитні люди. Реінкарнація Майдану. Хтось йде звідси, хтось приходить. Хтось мовчки слухає, хтось емоційно спілкується. Караваном стоять тролейбуси. Кудись рванув Автомайдан. Люди у вишиванках. Машини у вишиванках. Дорога перекрита. Хтось хотів проїхати, а йому тільки що розбили лобове скло авто. Пропускають тільки газові автівки, похоронний автобус.

Колючі м*ячики ще зелених каштанів.. На четвертому поверсі, на балконі майорить український прапор.

Коли ми стояли в Києві на Майдані, нас надихало те, що люди по всій Україні перекривали дороги, блокували беркутню. Вони були далеко, але підтримка цих людей давала неймовірних сил, ми розуміли, що не просто стоїмо тут, а Україна нас підтримує.

Мені здається, на фронті воїнам стане морально легше, якщо ми в тилу будемо не по домам сидіти, а знову виходити на вулиці, активно показувати свою позицію. Хлопці на війні повинні знати, що ми не тільки ліки та обмундирування їм достаємо, а продовжуємо діяти, давити на морди у кормушки.

Київ з народними встрясками, пікетами, перекритими дорогами мені подобається більше, ніж з безтурботними людьми, які спокійно ходять по вулицях, ніби їх це не стосується.

Все, що зараз відбувається, веде до того, щоб вирвати з корнем байдужість з наших душ. МесІї не буде. Все залежить тільки від нас.

Люди. Немного. Дождь. Девушка. Пришла одна, ночью.

Парень с бородой. Задумчивый. Крутит зонт, смотрит как рассыпаются брызги.

Человек с дредами. Мокнет под дождём.

Пожилой импозантный мужчина, в пиджаке, с галстуком. Высокий.

Парень в лёгком свитере. Даже не пытается прятаться от дождя.

Две женщины. Разговаривают. Волнение на лицах.

В микрофон говорит каждый, кому есть, что сказать.

Женщина, которую знаю ещё с Майдана, как всегда, жестко кроет ментов.

Дядечка с пакетами. Слушает.

Вижу знакомых автомайдановцев.

Звоню детям, у них все ок: “мам, вы ещё долго? будьте, сколько нужно.”

Люди просят собраться завтра в 10 утра. И чтобы к ним вышел кто-то из чиновников.

Такой вот августовский вечер.

Їхали ми на південь повз село Ракове. Майже біля кожної хати вивіска “РАКИ”, “САМЫЕ КРУПНЫЕ РАКИ”. Єгор вирішив купити їх на вечерю собі і тещі. Коли повернувся, поклав у багажник пакет з ЖИВИМИ істотами. Це капєц. Я думала, що вони будуть вже приготовлені, а тут такий сюрприз.. Не розумію, як можна зварити заживо. Це треба зовсім відключити серце. Одне життя на один укус..
Єгор образився, побачивши мою реакцію. Я була, м*яко кажучи, в шоці від майбутньої інквізиції. Задепрессівнічала. Раптом зрозуміла – це навіть добре, що живі! Їх можна випустити!!! Спасти життя декількам істотам!!!
За що я люблю Єгора, це за те, що він хоч і був незадоволений, немов звір, у якого забрали здобич, але дозволив нам розкріпачувати раків. Тому перше, що ми зробили, приїхавши на дачу, побігли з дітьми на берег, випускати табун раків на волю!

Замечательный концерт Ляписа вчера случился. Разрисованный татуировками, поджарый, острый Михалок. Вышиванки, веночки, флаги Украины и Беларуси. Как только включили Ляписа, сразу выключили дождь. Спасибо за это, хотя дождь был каким-то тёплым, ласковым.
“Воины света” пели многотысячным хором в вечернее небо, в звёзды. Думалось о майдановцах, души и тела положивших за честь Украины, о ребятах, стоявших на морозе под водомётами, гранатами и пулями, о хлопцах, упрямо подпиравших щиты, сдерживающих ментовскую нечисть.

Рубиновые части, солнца зари
Рубят злые страсти, сжигают внутри.
Прыгай выше неба, брат и сестра;
Золотые искры — брызги костра.

Радуйся молоту в крепкой руке!
Водопад, молодость — в быстрой реке.
Бей барабан — пам, пам!
Баррикады, друзья, шум, гам.

Думалось о мужчинах, которые сейчас защищают Украину от российских упырей, закрывают нас своими телами и душами..

Воины света, воины добра
Охраняют лето, бьются до утра.
Воины добра! Воины света!
Джа Растафарай* бьются до рассвета.

Плачет солдат, медаль на гимнастёрке.
Сколько ребят в полыни на пригорке.
За тучей — дракон, каменное сердце.
Ночью — закон, руби, чтобы согреться.

Я сидела на плечах у Егора. Волны энергии и силы накрывали нас девятым валом.
Ляпису очень больно за свою страну. Он постоянно о ней говорит, повторяет: “Город-герой Минск! Город-герой Киев!”, “Слава Украине!”, “Живи, Беларусь!” Незаживающей раной болит у него в сердце Батьківщина.

Спасибо нашим воинам света за то, что вчера мы смогли быть на концерте в хорошей компании, с близкими людьми. Это был концерт-молитва за отважных защитников мира. Все мысли о них, все мечты только о том, чтобы зло отступило, убралось с нашей земли. Чтобы Украина и Беларусь дышали свободой..

почався з радісної несподіванки – наш сусід-СБУшнік почепив величезний прапор над своєю хатою. Тому перше, що ми побачили зранку у вікно – як весело майорить на фоні неба українська жовтоблакитність.
Потім ми помили нашу бойову майдануту машину і вирушили в дорогу, забирати доньку та сина від бабусі. Якщо чесно, кожного дня, кожну хвилину я була готова стрибнути за руль та їхати за дітьми, якщо б не дай Бог, ворог пішов би на південь. Ці канікули тримали мене в постійному напруженні. Боятися заборонено, але я весь час на чеку.
Летіли по чарівній нашій землі, дихали чистим небом і прозорим повітрям. Кожний міст пофарбований у Сонячно-Дніпрові кольори, усі міста і села в прапорах та гербах. Над нами носилися соколи. Блакитні метелики сідали на жовті квіти. Це якась скажена краса, люди!
Даїшники підступно поставили знак на трасі, і нас зупинили за привищення швидкості – ми їхали “аж” 85 км на годину, замість 50. Підійшов наглуватий “страж порядку”. Сказав, що ми неуважні і порушники. Ми відповіли: “ОК, будемо складати протокол.” Ще у часи Майдана прийняли рішення – ніяких хабарів. Винні – заплатимо штраф. Все по чесному.
Даїшнік з зацікавленністю розглядав наш жовтоблакитний капот. Сказав раптом:
– Ви згодні, що превищили швидкість, не сперечаєтеся. Мені аж перехотілося вас штрафувати. На зворотньому шляху будьте уважні. Ось тут зкиньте швидкість, бо пішохідний перехід, – показав як впізнати це місце. – Щасливої дороги!
Ми помчали далі. Нас вітали гудками, люди махали назустріч, водії пропускали на поворотах, на блокпостах усміхалися щиро. Це дуже приємно. Тепло на душі.
Але всю цю ідилію соняшникових, кукурудзяних полів, блакитних ставків з качками і пасущихся корів, розбивала військова техніка. Груба, агресивна, просочена болем.. На одній з вантажівок прапор і напис на ньому “79 бригада. Хто, якщо не ми”…
Діти виглядали нас на верхівці улюбленої черешні. Це дерево бабуся колись хотіла спиляти, але Марійка з Яном вмовили її залишити черешню жити. З тих пір діти дуже потоваришували з деревом. Постійно лазили по ньому, гралися. Одного разу Марія не втрималася і почала падати, але черешня підставила гамак з гілочок, і дівчинка рухнула прямо в нього.
Ми пішли за молоком. Діти традиційно співали повстанських пісень, люди виходили з хат, знайомилися, тиснули нам руки, дякували за “легендарних” дітей, благословляли нас.
Наступного ранку вирушили додому. Миколаїв вибухнув сузір*ям українських прапорів. З вікна машини, що проїжджала повз нас, усміхнена дівчина у віночку помахала рукою.
Моє рідне місто, мій жовтоблакитний Миколаїв, якби ти тоді не дав по морді шарікову-царьову, якби не погнав сепаратиську нечість зі своєї землі, якби Одеса не дала відсіч ворогу, то вже тут на півдні була б война, було б пекло, яке зараз є на Сході.. Дякую, Миколаїв, що не підвів, не зрадив, не здрейфив. Дякую, що ти – Україна.
Їхали додому, співали хором Вакарчука і Тараса Чубая, Тартак і ТНМК. Навіть на море заскочили на пару годин, привіталися з ним.
Помчали далі. Марійка з Яном постійно помічали прапори на будівлях і стовпах, раділи жовтоблакитним мостам. Природа вражала й надихала. З багажника пахло кавунами та динями.
Коли проїзжали повз поста ДАЇ, дітям помахав рукою усміхнений даїшник, мабуть той, хто вчора нас зупинив.
Все буде Україна. 100%

Мила моя, чарівна, жовтоблакитна країно, вітаю всіх нас з Твоїм Народженням, з Твоїм Відродженням. Яка ж Ти гарна, неймовірна, сповнена любові! А ми.. ми стаємо справжньою нацією і зробимо багато добрих справ, щоб Ти пишалася нами. Ми більше не будем байдужими, ці зима з весною та літо змінили нас назавжди.
Україна, з Твоїм Днем! Дякую Богові, що я народилася тут, що поруч з Тобою переживаю страшні та щасливі моменти долі.
Ти понад усе.

Первомайськ зустрів нас ходою з прапорами та ось таким бордом