Місяць: Січень 2015

Міла:
– Коли вже мені буде п*ять років?
– Через рік.
– Так хочеться, щоб мені вже зараз було п*ять.
– Щоб що? Що тоді буде?
– Ну, буду ходити така.
***
– А коли я засинаю, мої іграшки оживають?
***
Єгор несе Мілу, пардон, до туалету.
– Папа, ти що не вмієш тримати жінок?

Как-то раз исполнилось мне шесть лет. И в подарок я получила Филю. Это был игрушечный пёс в клетчатой кепке и комбинезоне, с длинными рыжими ушами и грустным взглядом. Я сразу поняла, он — моя любимая игрушка. Задумчивый, одинокий. Он хорошо учился (когда я играла в школу), был очень способным мальчиком. Мы часто смотрели друг на друга и молчали.
А ещё он был моим сыном. Я одевала его в свои детские вещи, укладывала в коляску и выходила гулять, пока он спал. Возле подъезда меня ждала подружка Надя с жёлтой коляской и сыном Вовой. Вова был огромной толстой куклой, похожей на настоящего ребёнка.
Мы здоровались, как две молодые мамы, и шли гулять. Медленно ходили с колясками вокруг дома, разговаривая о заботах и проблемах с нашими детьми.
— Даже не знаю, что делать, Филя всю ночь не спал.. А сегодня совсем не слушается. Прошу его: не балуйся, но словно горохом о стенку.
— И не говори, — отвечала Надя. — Вова тоже совсем от рук отбился. Но это ещё полбеды. Я сегодня в очереди стою за детским питанием, а передо мной влезла какая-то тётка, представляешь?
— Да ты что??? — ужасаюсь я.
— Да! – возмущается Надя. – Я ей так и говорю: «Женщина, имейте совесть!»
— А она?
— А она мне: «Молчи, дурёха!
Ну и так далее, в том же духе. В наших материнских рассказах мы вечно конфликтовали с разными несправедливыми взрослыми. Маленькие донкихотики с косичками.
Во время одной из наших прогулок к нам подошла женщина.
— Какие хорошие девочки! Это кто у вас там? — и беспардонно заглянула сначала в коляску с Вовой, а потом к Филе.
Улыбку сменило отвращение:
— Кошмар! У этой хоть кукла, а ты собаку в коляску уложила! — заорала она на меня. — Тьфу!
И возмущаясь пошла восвояси.
Мы с Надей переглянулись. Ведь ругаться со злыми тётками мы умели только понарошку, в своих мамских играх.
Настроение погасло. Мы продолжили гулять молча. Мне было очень больно — за что она так с Филей? Ну и пусть собака. Он мой ребёнок. Я его люблю.
Я даже стесняться начала, что Филя пёс. Но не могла заставить себя гулять с куклой. А он лежал в коляске, как всегда, грустный и всё понимающий, и слушал наши с Надей истории, где мы лихо расправлялись с несправедливыми тётками и побеждали зло.

Рік тому в такі ж страшні і святі дні січня 2014 на Грушевського вбивали і калічили найкращих людей України. Рік тому по всім законам фізики ми мали б стати переможеними, зламаними, заляканими. Але Майдан вистояв. Страшною ціною. Вистояв тому що любов, самопожертва і правда сильніші за нечисть.
В ці страшні дні січня 2015 нас знову знищують, б*ють в душу вбивством хлопців-захистників. Ми падаємо в біль з кожним пораненим, серце зупиняється з кожним загинувшим. Знову ворог наступає і перетворює на пекло нашу рідну землю.
Рік тому ми вистояли тому, що не відступили, а почали ще більше діяти – таскали шини, привозили ліки, каски, противогази. Ми стали ще більш відчайдушними, робили все, що могли і не могли.
Зараз ми витремо сльози, розправимо плечі і зробимо ще більше, ніж робили увесь цей час. За кіборгів, за кожного воїна, хто стояв і стоїть за нас, ми ЩОСЬ зробимо. Поїдемо в госпіталь, здамо кров, дістанемо ліки, підтримаємо сім*ї, чиї чоловіки і жінки положили душу й тіло за нашу свободу, поділимося грошима з волонтерами, які закупають життєво необхідні речі для фронту.
Ми подивимося один одному в очі, тому що в нас нікого нема крім нас. Ми підтримаємо один одного добрим словом та дією, тому що з цього починається мир та перемога над злом. Ми не будемо проклинати, а будемо молитися.
Майдан вистояв. І Україна зможе. Без варіантів.

Знаєте, у давнину були такі цирки уродів .. При чому уродів з людей робили навмисно. Наприклад, тримали дитину в бочці весь час – вона виростала з деформованим тілом, ставала карликом, інвалідом.
Радянський союз нагадує мені фабрику з виготовлення душ-уродів, душ-калік.
Народжується душа – чиста, відкрита навстіж світу і відразу потрапляє в “бочку”. Людина хоче вчитися, пізнавати нове, але .. В СРСР був дефіцит хороших книг (!!!) Чому? Як так? Це ж книги – чому їх треба добувати?
Або мультики. Чому діти не могли дивитися чудові історії про добре та вічне хоча б годину в день? Сувора, кимось дорослим і злим відміряна доза радості – десять-п’ятнадцять хвилин, а якщо півгодини мультиків – це вже неймовірна удача.
Грубі продавці, педагоги, які не поважають, принижують дітей – душа з дитинства обростає голками, щоб не так боляче ..
Сірий одяг, все у всіх однакове – меблі, посуд, дні, життя.
Душі хочеться побачити світ – не можна, там загниваючий захід, капіталізм + вселенське зло.
Душі хочеться бути щирою, говорити те, про що думається і відчувається – неможна. Заклюють. Звільнять. Посадять.
Душі хочеться Бога. Вірити не положено – тільки поклонятися. Леніну. Партії. Єдина дозволена релігія – комунізм.
Зате бухай, скільки влізе. Звичайно, це дуже погано, але чомусь так тотально..
Країна-бочка, яка створює душевних карликів – забитих, закритих, законсервованих в тісних квартирах і долях. Всього мало. Скрізь страшно. Завжди на ланцюгу. Стада понівечених, сутулих душ маються в країні-концтаборі..
Як по цьому можна ностальгувати? Як можна хотіти повернутися в бочку?

Ми розучилися спати і навчились молитися.
Сьогодні Водохреща. Небо відкривається навстіж, збуваються бажання.
Ми з дітьми дивимось у розчинене вікно і підкидаємо молитву, немов білу голубку, високо-високо. Випускаємо її з серця на волю.
Наша спільна, гаряча молитва обіймає Всесвіт, цілує зірки, обгортає Землю, стає оберігом для України.
– І щоб всі погані люди пішли з України. Щоб захистники наші повернулися живими, здоровими. І щоб їхні шрами зажили, – каже в Небо Міла. Нічого для себе не побажала, хоча я попередила – можна просити що завгодно – обов*язково здійсниться. Всі думки чотирьохрічной дівчинки тільки про мир на рідній землі.
Друзі, сьогодні дуже важливо молитися. І дітям поясніть це. Діти до Бога ближче.

Одного разу ми грали в гру. За три години треба було знайти зірку шоу-бізнесу, політика та сімейну пару, які п’ятдесят років живуть разом. Завдання – взяти у них інтерв’ю. Команда розділилася на три групи. Нам випало шукати подружжя, яке відсвяткувало золоте весілля. А так мріялося познайомитися з кимось відомим та видатним ..
У той час, коли народ розбігся у пошуках знаменитостей і депутатів, знайшли звездунів і вже причепилися до них з питаннями, наша команда сиділа, поникла і засмучена – п’ятдесят років разом – так не буває. Де знайти вимираючий вид відносин і людей?
Нам ще треба було сфотографувати їхні паспорти – вещдоки, що подружжя, дійсно, розписане і чоловік з жінкою досі не повбивали один одного і не розлучилися.
І сталося диво – ми знайшли таких людей. І вони навіть погодилися з нами, скаженими, зустрітися. Прямо зараз!
Ми побачили привабливого чоловіка, не повертається язик назвати його старим. Симпатичний, з вогником в очах. Він постійно жартував і .. любив її – красиву жінку, що скромно нам усміхалась. Які ж вони молоді, веселі! Сміялися, відповідаючи на наше дурне, але дуже щире питання: «Як вам вдалося стільки років бути разом?»
Вони розповіли, як сварилися та мирилися, скільки труднощів і радостей пережили. Спочатку воювали один з одним, але вчилися поступатися, бути мудрішими. У них чудова велика сім’я. Влітку відгуляли золоте весілля. За столом на дачі зібралися діти, внуки, правнуки, праправнуки .. У загальній складності, шістдесят чоловік – і це тільки їхні нащадки.
Ми дивилися на цих двох неймовірних людей і розуміли – перед нами восьме чудо світу. Ми усвідомлювали, як сильно нам пощастило. Дружина тримала чоловіка за руку і ховала посмішку в квітах, які ми їй подарували. Скільки краси і благородства випромінювала ця пара .. Після спілкування з ними, ми відчували себе наповненими і одухотвореними. Ми доторкнулися до справжніх цінностей.
На прощання, вони благословили нас і побажали берегти свої половинки, зберегти сім’ї всупереч усьому. З тих пір я вірю в справжню любов. Вона не ідеальна, не зефірно-шоколадна, не обов*язково мирна. Вона дуже різна – і болюча, і щаслива, і чиста і грішна. Справжня любов сповнена помилок і пробачень. Дві людини разом вчаться жити. Плечем до плеча. Серцем до серця. Яке щастя, що вони трошки відкрили нам, молодим дурням, свій дивовижний світ, поділилися мудрістю. Добрі, милі люди. Вони існують – я бачила.

Мої діти – мої вчителя.
Кожного вечора, перед сном вони роблять медитацію “Пробачення”. Лягають в ліжечка і пробачають того, хто на цей раз стукає в душу і просить, щоб в нього попросили пробачення чи пробачили його. Ця людина (чи навіть тварина) приходить в думки сама, головне щиро прислухатися до себе.
Мені дуже подобається фраза: “Пробачення – це гігієна душі”.
Марія з Яном прощають, відпускають все, що не є любов*ю. Наповнюють світлом кожну клітинку свого тіла, кожну часточку своєї душі. Дякують за все, що сталося і не сталося, за досвід та уроки, які дала їм та чи інша людина.
Після пробачення-очищення діти наповнюють себе світлом, любов*ю, і промінцями випромінюють сяйво в різні сторони. Два сонечка в ліжечках.
Дякують собі, дитячій кімнаті, своєму дому, друзям та батькам, людям взагалі. Бажають миру Україні, планеті, всім галактикам. Дякують сьогодняшноьму дню, усвідомлюють що вони кохані діти Всесвіта.
Дякую за ці неймовірні потужні практики Наталії Трухан.
Тепер ми не забуваємо чистити на ніч зуби та душу.

Запитую у Марійки, ким вона хоче стати.
– Мам, в мене зараз з цим криза. Хочеться і психологом, і акторкою, і з дітьми працювати, і з тваринами, і тренінги проводити. Але більш за все хочу бути волонтером.