Місяць: Січень 2015

Син підписав в своєму телефоні в календарі кожний день – “Найкращий день”
🙂

ми зузтрічали Різдво на Майдані.
Марійка сказала: “Коли приходимо на Майдан – ніби гора з плечей.”

Моя усвідомлена зустріч з Богом сталася, коли мені було років сім. Захворіла мама. Жахливі шлункові болі. Це повторювалося вже кілька років, і напади ставали все важче і триваліше. Цього разу настало пекло. Моя сильна, смілива, весела мама постійно лежала. Папа був поруч з нею, давав ліки. Коли я заглядала в щілинку, то бачила страждання на обличчі мами, а тато просив мене вийти, піти погратися.
Але як гратися, якщо мама мучиться? Це тривало нестерпно довго і краще не ставало. Безпросвітність.
У якомусь непоясненному пориві, я побігла в свою кімнату, впала на коліна і почала молитися Богу, щоб спас маму, щоб вона більше не страждала. Я ніколи не бачила, як моляться. У радянський час боготворити можна було тільки Леніна. Але це була справжня молитва. Усім серцем я кричала Богу: “Допоможи!”
Крізь сльози, пошепки повторювала: “Будь ласка, будь ласка, будь ласка!”.
Того вечора мамі стало краще. На наступний день вона вже пішла на роботу, як ні в чому не бувало. З тих пір напади не повторювалися.
Я зрозуміла – Бог є. І я з ним потоваришувала. Кожен день розповідала Йому про свої сумніви, страхи. Він змивав їх теплою хвилею ніжності. Заспокоював, втішав. Якщо мені було погано, боляче, страшно, я бігла до Нього, ябедничати, і Він виправляв неприємність або пояснював, що все буде добре.
Одного разу старший брат атеїст запитав:
– Тата, мама сказала, ти віриш в Бога?
– Так, – посміхнулася я.
– Але ж ти піонер. Тобі не можна носити червоний галстук в такому випадку.
Я розгубилася. Тому що любила галстук і любила Бога. Я не розуміла, як наявність одного виключає присутність Іншого.
Звичайно, я продовжувала бути піонеркою, яка постійно розмовляє з Богом. Йому я розповідала все найпотаємніше. Він був моїм великим другом. Я Його не боялася – з друзями тепло і затишно, а не страшно.
Потім вірити дозволили. Але я відмовлялася йти до церкви тому, що знала – Бог завжди поруч. Він може сміятися, балуватися, як дитина. Він приймає мене будь-якою – поганою і доброю, боягузкою і брехушкою. З ним можна бути самою собою, і від цієї Його всеосяжної ЛЮБОВІ хочеться ставати краще, щоб не завдавати Йому біль своїми гріхами.
А в церкві всі Його бояться, ніби Він мстливий, злопам’ятний чаклун. В храмі всі похмурі. А Бог любить радість, щастя, сміх. Йому, напевно, дуже сумно дивитися на церкви.
Мені було років дванадцять, коли трапився мій кінець світу. Я гуляла з подругою та її бородатою кучерявої собакою. Нам назустріч йшов знайомий чоловік – хазяїн божевільно-веселого ірландського сеттера. Ми здалеку вітали один одного – так чудово починався вечір! Раптом сеттер побачив біля будинку крихітне кошеня. Воно з цікавістю дивилось на великий світ. Пес радісно підбіг і обнюхав малюка.
Повз проходили два хлопця. Раптом один різко попрямував до кошенятка. У наступну секунду він ударив його ногою з немислимою люттю і пішов далі. Кошеня безпорадно закрутилось на місці. Задня частина була паралізована. Ми стояли в німому шоці. Тоді хлопець повернувся і просто скрутив кошеняткові шию.
Я пішла на пустир, металася по ньому, вила і не могла пробачити собі своє боягузтво – я навіть нічого не сказала цьому виродку. Просто втекла. А потім я запитала свого Бога, як Він міг допустити це? Чому стільки жахів і несправедливості коїться в світі, а Він, Всемогутній, дивиться на пекло і мовчить?
Пізніше я отримала Відповідь на Питання, яке терзало мене стільки років. А тоді, на пустирі я відреклася від Того, Кого так любила, Хто врятував мою маму, і завжди мене підтримував. Я не пробачила кошеня ні Йому, ні собі, ні ублюдку.
Мене спалював біль, образа, розчарування. Я вважала, що мене зрадили. Я думала – Йому плювати.
Протест проти всього, що стосується релігії, богів і іншої нісенітниці. Мій великий Бог безсилий проти сволочі, що ламає хребет кошеняті. Про яку віру може йти мова?
Але питання залишилось закритим. Воно гнило образою всередині і не давало спокійно жити. Тоді я почала читати масу літератури про релігії і богів, яких зневажала.
Багато чого не розуміла в свої дванадцять, шістнадцять років, але раптом Відповідь прийшла.
Кошеня вбила людина, а не Бог. Чому Бог це допустив? Тому, що Він любить і кошеня, і людини-вбивцю однаково. Він створив нас Своєю любов’ю, вдихнув у нас Життя і вручив кожному неймовірний дар – ВИБІР.
Той, хто є батьком розуміє, що дати своїй дитині право вибору – це прояв безумовної любові. Звичайно, простіше вберегти дитя від помилок, підстелити соломки, викликати вогонь на себе, але що це дасть дитині? В’язницю, батьківський полон, несамостійність, тепличне існування.
Набагато важче відпустити. Дозволити здійснити свої помилки, але і свої перемоги. Бог не наглядач з палицею – будеш поганий – дам по попі, поставлю в кут, кину до пекла. Він мудрий, люблячий батько. Ми Його діти. Улюблені діти.
Я не хочу, щоб мої діти мене боялися, мені поклонялися, соромилися бути самі собою. Я хочу дружити з ними, стати їхньою опорою, підтримкою, віддушиною. Хочу, щоб вони були щасливі, а їх поняття щастя не завжди збігається з моїм уявленням про нього. Але я вчуся давати їм цей вибір. А Бог дав нам його по праву народження.
Зло в світі відбувається не з вини Бога. Його творять люди. І найчастіше інші люди проходять повз цього зла, або тікають від нього, бо страшно. Це ми, люди, дозволяємо трапляться стражданням, війнам.
Бог втручається, Бог кричить своєю любов’ю – кожною квіткою, кожним птахом у небі, кожною народженою дитиною.
Але ми, МИ! не чуємо, не бачимо, не помічаємо цієї вселенської любові. Відвертаємося від хорошого. Адже погане цікавіше, скандальніше, страшніше.
Богу боляче. Йому, як батькові, нестерпно бачити, як вбивають один одного його діти. Він любить кожного – і тирана, і жертву. Тому, що його любов безумовна – це і є справжня любов.
Любов тому, що ти поділяєш мої погляди і поводишся так, як хочеться мені – це любов за розрахунком. Сьогодні ти правильно робиш, і сьогодні я тебе люблю. А завтра ти оступився – я тебе ненавиджу.
Вибір відбувається в нас щосекунди. Зараз ми пройшли повз бомжа, що валяється в снігу, а через півгодини допомогли своєю ніжністю дитині впоратися з його почуттям невпевненності.
Вчора ми посварилися з мамою. Накричали на неї, поранили в саме серце, а сьогодні допомогли старенькій бабусі спуститися заледенілими сходинками. Так які ми? Хороші чи погані?
Неможливо судити людину в даний момент. Ми нічого про неї не знаємо, а знаємо її тільки тут і зараз. Тому засудження не має нічого спільного з істиною.
Бог не вміє засуджувати і карати. Він вміє тільки любити. Він не може вбити маніяка, вдарити злодія, згноїти наших ворогів. Адже ми теж чиїсь вороги, комусь незручні і неприємні. Значить і нас – в топку?
Всі жахи творяться руками людей. Досить валити все на Нього, Йому і так боляче від нашого невігластва, від наших страхів, байдужості.
Кажуть, віра повинна бути сліпа. Ні. Досить вже сліпоти цієї, вистачить мороку. Важливо вірити усвідомлено.
Тоді прозріваєш, тоді розумієш, що несправедливості не буває – бувають люди, які вершать моторошні і світлі справи. І якщо ми брешемо, засуджуємо, ображаємо і ображаємося – Бог плаче, а не підло відзначає черговий гріх у записній книжечці.
Коли ми посміхаємося, реалізуємо свої таланти, вирощуємо квіти, гладимо собаку, не проходимо повз чужого болю – Бог радіє, як дитина.
В інституті зі мною вчився хлопець. Звали його Слава. Високий, з величезними блакитними очима.
Одного разу Слава почав задавати питання однокурсникам:
– Ти віриш у Бога?
Більшість відповідали “так”.
Коли Слава запитав у мене, я сказала:
– Ні.
– Зрозуміло, – зітхнув Слава.
– Я в Бога не вірю. Я Бога знаю.
Розчарування в очах Слави змінилося захопленням:
– Можна з тобою поговорити про це?! Розкажи про Нього. Я мрію стати священиком.
І я розповіла Славі багато чого з того, чим поділилася в цій нотатці, – що Бога не треба боятися, його треба любити і дякувати Йому. Дякувати набагато частіше, ніж просити.
Пройшло багато років.. Стався Майдан. І я фізично відчувала Бога поруч. Він пліч о пліч з нами бився проти нечісті. Він носив шини, Він стояв з дерев*яними щітом, Він передавав бруківку.
А ще були ночі, і ми молилися разом зі священиками. Тоді я зрозуміла, що релігія не має до віри ніякого відношення. Священики Майдану ВІРИЛИ і вчили цьому нас.. Серед них був отець Павло, високий, сміливий, щирий. Священик-бунтар. Священик-волонтер. Після Майдану ми знайшлися та похрестили в нього донечку.
Приїхали в його невеличку церкву, яка знаходиться недалеко від Києва. Увійшли. Проміні світла ллються у вікно сонцеспадом. Рідний, неймовірний голос батюшки, маленька дитинка у візочку посміхається усім. Ми одразу зрозуміли – тут живе Бог.
Ніякого пафосу, золота, пузатого попа з незрозумілим бурмотінням, ніяких депресивних людей. Атмосфера легкості, любові до Життя, Правди і Волі.
Бог у всьому – у відкритому погляді священика, в маленькій дівчинці, яка повзає біля його ніг, в іграшках, розкиданих по підлозі, в чорнявому хлопчикові, в голосі жінок, які співають разом з отцем Павлом. Так легко на душі, так світло..
Батюшка заспівав “Україно, молюся за тебе..” Ця пісня-молитва була нашим оберігом кожної ночі на Майдані.
Навіть бабуся наша похрестилася з внучкою- такий був порив душі.
Чарівний день, подорож серця в щирість та любов. Священик-повстанець, отець Павло – неймовірний. Дякуємо Господу, що він є в нашому житті.
.. В дитинстві я бігла до Бога тільки з проблемами, і Він втішав мене.
Коли я подорослішала, то найчастіше кажу Йому СПАСИБІ – адже приводів мільйон. Просто за те, що дихаю – ДЯКУЮ!

В новогоднюю ночь мой телефон впал в кому. И так хорошо – ни звонков, ни интернета. Только живое общение и никакого тебе виртуала.
За несколько отдыхательных дней отвыкла от смс и разговоров по телефону. Люблю уединение. Сама с собой. Будто бы в глуши. И зима.
Чашка сладкого чаю, вафельный торт с миндальной стружкой, с любовью созданный Егором.. Рядом полосатый мини-тигр, подглядывает за мной одним глазом, а другим спит. Книга + букет несмотренных фильмов. И радужная гирлянда обнимает ёлку, сияет огоньками-маячками – пахнет сказкой.
Я пришита к этому дому. Я приручила его. И подружилась с дУхами двора и даже с пауками – обаятельные, кстати, ребята.
Впитываю жизнь. Не спеша, по глотку, по вдоху-выдоху. Учусь отдыхать, неловко, нескладно, как заново учатся ходить.
P.S. А вы замечали, что кошки мурлыкают только людям?

Декілька днів під Києвом.. З чудовою компанією, в затишному місці з соснами та молочним небом. Але.. для мене стало неприємною несподіванкою те, що я розучилась відпочивати. Забула, як це лежати і дивитися у вікно, чи просто зупинитися і спостерігати за тим, як ллється життя. Ніякого тобі дзену, тільки бігти, летіти, робити декілька справ відразу, бо не вистачає часу, бо треба жити з пользою – допомагати, підтримувати, надихати..
Я буквально змусила себе сісти і подивитися з родиною старий, улюблений фільм “Привид” з Патріком Суейзі та Демі Мур, юними, гарними, неймовірними.. І знову ломка, знову штирить від “бездіяльності”.
Треба перевиховуватися, бо заганяти себе, вижимати з себе користь – це маячня.
Виходжу на двір. Прибирання, інтернет, новини, все почекає – навкруги січень.
Беру чашку кави і йду на побачення з найголовнішою людиною в житті – з собою.. Хоча треба без нічого – в природу, яка впала в зимню спячку, в дзвінке, прозоре повітря, до пташки, що пролітає під небом, до сніжинки на гілочці. Тільки я і Життя. І нічого ззовні.
Чому раніше завжди знаходила час і можливість вийти на вулицю, щоб викурити сигарету? Такі нікотинові медитації траплялися зі мною по десять-двадцять разів на день. Скільки сигарет в пачці – стільки пірнань в себе.
Чому не можу просто взяти себе і п’ять хвилин дивитися світу в очі?.. Чому раніше для цього мені були потрібні сигарети чи пиво, а зараз – книга, тижневик або зошит-щоденник? Навіщо ці дурні аксесуари для тотального Мовчання? Навіщо вливати в себе чай, витягувати з себе думки на бумагу, вчитуватися в навіть дуже хороші книги?
Чому просто не зупинитися, і на кілька хвилин перестати збовтувати себе, як шампанське – збовтувати внутрішньою балаканиною, спогадами, планами.
Нехай осядуть емоції, суєта, тривога, страх. І після шторму подій, міркувань, оцінок і рішень, у свідомості настане штиль. Почується спокійне, розмірене дихання Життя. І з’явлюся Я ..

В нашій маленькій країні Чудес є свої персональні Аліса, Гаррі Поттер та маленька фєєчка. З Новим роком, друзі! Бажаємо, щоб кожен був чарівником для себе і трошки для інших. Життя – велика пригода, з випробуваннями та нагородами. Дива не падають з неба, а виковуються силою духа та щирим серцем. Нам стільки треба змінити в світі, а в першу чергу – в собі, тому до справ, побратими! Вперед, чарівники
Експекто патронум!!!