Місяць: Серпень 2015

Осінь неминуче наступає.
Сьогодні вона знову перемогла мене – я п*ю чай, щоб зігрітися. Все літо пила тільки воду (тому що люблю просто воду), каву (тому що обожнюю), іноді вино (тому що я алкольна), а сьогодні чай (для тепла) – це моя капітуляція. 1:0 на користь холодного.
Я не люблю тебе, Осінь. Ховаюсь від тебе, кутаюсь в ковдру і в котів. Ловлю ротом серпень, як повтря.
Окружаю себе квітами, спасаюсь в них – вони пахнуть літечком. Вони проповідують сонце.

Ура!
Я це зробила!
Встала о 5!
Дивлюся в небо через мандалу з гілок дерев..
Київ потягується після нічного сна, вмивається ранком.
Заспаний кіт дивиться здивовано.
Мені знову подарували День – це неймовірне БОГатство!

Марійка робить уроки. Вся зосереджена, нічого навкруги не помічає.
Прокидається Ян, який так усєрдно читав, що аж заснув. Приходить до Маші, скуйдовжений, розгублений, червоноокий:
– Що відбувається? Де мама?
– На зборах.
– На чиїх???
– На твоїх!
– Так канікули ж.. Яке зараз число?
– Ян, не заважай мені робити уроки!

На цьому тижні у нас з Єгором стався святковий вечір шАри.
Спочатку ми на шару пішли на веселих та смішних “Агентів А.Н.К.Л.” в Блокбастер, потім радісно й безкоштовно повечеряли в ресторані. А вночі заїхали в кафе за смачним медовиком. Останній його шматочок чекав саме нас на вітрині кондитерської, що вже зачинялася. Таким чином кафешки й кінотеатр привітали Єгора з Днем народження і зробили йому приємні подарунки.

Їхали, сміялися, і зустріли машину, якою управляли гриби. Шампіньйони. Вони були упаковані в прозорі коробочки. Їх було так багато, що у всіх вікнах виднілися тільки гриби. Це не ЛьюісКерроловський настрій, це реальність.
Коли ми відходили від шампіньойного потрясіння, нам назустріч крізь темряву, по третій полосі мчав велосипедист-самогубець. Ми з автомобілем шарахнулися від нього і щиро побажали вижити..

Не знаю що зі мною сталося – я готую.. Кожного дня. По декілька шедеврів. + нове блюдо. + піроги з яблуками, абрикосами, персиками, грушами. По два піроги в день.

Ян (пишаючись мною і з подивом) :
– Мам, яка ж ти в нас кулінарійна! Я і не знав.

В монастирі Міла уважно роздивлялася безліч ікон з маленьким Ісусом Христом і Божою матір*ю.
– Хто ця дитинка? – спитала донечка.
– Ісус. Син Бога.
– А ця жінка, що тримає його теж Бог?
– В якійсь мірі так. Це його мама – Божа матір.
Перед сном обнімаємося з Мілою.
– Мамо, ми з тобою як Бог.
– Що ти маєш на увазі?
– Раніше я думала, що Бог – це великий синій шар. Ніби повітряний величезний шар, а тепер знаю, що Бог – це мама і дитинка – як ти і я. Я – дитинка, ти – моя мама – Бог зробив нас схожими на себе. Ми як Бог.

Кам*янець-Подільський.
Всі діти і дорослі, всі старі й малі у вишиванках, віночках, в одязі з тризубами.
Це щось неймовірне – люди сяють святом, посміхаються сонцем, співають пісень. По вулицях пливе хода з оркестром.. І мова.. рідна мова летить з сердець у вечірнє рожеве небо!
Коханий Київ, ти ж не відстаєш?
Як ви там, міста і села моєї Батьківщини? Майорять прапори? Розквітають душі, палають серця під вишиванками?
Так чудово, що аж боляче.. І захоплює дух від цієї безмежної краси, і щось справжнє розправляє крила..

Міла спостерігає з вікна машини за дивовижними просторами, небом та природою:
– Як же мені подобається дивитися на волю..

Міла і Марійка запросили мене на чаєпітіє. І не просто чаєпітіє, а дєвочкове. Тобто тільки для дівчат.
Потім сестрички посварилися. Питаю, у чому справа.
– Маша виганяє мене з чаЯпітія! – плаче Міла.
Через деякий час Мілон прийшла до мене радісна:
– Ми вирішили запросити на чаяпітіє Яна – бо він наш братик. Без нього ніяк неможна, – і як доказ-візуалізацію цієї святкової події показала свій малюнок Чаєпітія.