Блог Наталі Снігур. Проза, Поезія, Нотатки, Щоденник
Сидят наши дети за столом с друзьями семьи тётей Леной и дядей Гришей. Мила пьёт компот и говорит:
– Вот мне нравится компот красного цвета. А тебе, Маша?
– Мне нравится компот жёлтого цвета.
– А тебе, Ян? – Мила устроила опрос населения.
– Мне нравится компот фиолетового цвета, – отвечает пацанёнок.
– А тебе, Гриша?
– А мне нравится Лена.
Були вчора з АвтоМайданом на могилі Шевченка в Каневі, потім поїхали в Моринці, де народився Тарас. Звідти попрямували до Керелівки (нині село Шевченкове), де пройшло дитинство поета. Вишневий садок біля хати, могила зовсім молодої мами, кущ калини.. Там стає зрозумілим, чому Тарас став Пророком. Там навіть небо дзвенить віршами та присвячує їх землі – найкрасивішій в світі – українській..
Коли ми вийшли з хати-музею, нас привітав Женя Ніщук. Він дуже влучно сказав:
– Не треба щоб Тарас був музейним. Він живий!
Дійсно! Живий. Ми відчували його дихання в чистому повітрі. Він дякував нам за квіти бджолами – вони одразу сіли на наші тюльпани, які принесли до пам ятника.
Тарас дивиться на нас уважно, з надією: “Не підведете?”
Після вчорашнього паломництва, Шевченко перестав для мене бути портретом, іконою. Він ЖИВИЙ.