В березні 2014 написала..
В кишенях моєї куртки досі зберігаються реліквії. Я не поспішаю їх діставати.. Ось складений удвічі малюнок молодшої дочки з сонечком і каляками-маляками, а на іншій стороні листочка написаний моїм нервовим почерком список необхідних ліків, які можуть врятувати життя пораненим на Майдані. Ось зім’яті бахіли, які одягала, коли заходила в імпровізований госпіталь, він же операційна, потім бігала в них по вулиці, забувши зняти.
Ось ще листочок – Молитва за Україну, пошарпаний шматочок жовто-блакитної стрічки, використані грілки для ніг, які рятували мене в мороз, пара цукерок – подарунок хлопців з Самооборони.
В моїх кишенях побували будівельні рукавички, в них тягала бруківку для барикад. В моїх кишенях зберігалися сто п’ять гривень, м’яті, особливі – 19 лютого з Михайлівського вибігла дівчина в смішний шапці, попросила купити свічок, вони стануть в нагоді якщо раптом в Києві введуть надзвичайний стан і відключать світло, адже треба робити операції .. І віддала мені, незнайомій, що проходить мимо, всі гроші, які у неї були з собою. На ці гривні ми купили 21 свічку, і ще триста свічок на гроші людей, знайомих і незнайомих, які надсилали гривні мені на картку. На щастя, світло не відключили, і свічки не стали в нагоді в ту ніч. Вони згодилися для іншого .. Ми впізнали їх на Інститутській та Грушевського, вони горіли з сотнями інших свічок в пам’ять про розстріляних хлопців ..
Страшні лютневі дні закінчились, але я не поспішаю прощатися з реліквіями в моїх кишенях. Торкаюсь пальцями марлевої пов’язки, і переношусь в 18 лютого, коли попрощалася з дітьми можливо назавжди, і пішла пішки до Майдану, а за спиною важкий рюкзак з медикаментами. Йшла через місто, а місто безтурботно йшло з роботи мені назустріч, люди розбредалися по норах – подалі від палаючого Майдану, де боролися і гинули ті, за кого буду молитися вічно.
Я йшла по Києву крізь людей, що відправилися на вечірні пробіжки, прогулянки з собаками, йшла крізь тих, що затарювались в магазинах і бутіках, повз надушених, піжонськи одягнених “чоловіків”, що йдуть на блядкі, договарюються по мобільних про побачення. Їхнє життя нічим не порушене, їм похєр, що в кількох кілометрах йде війна.
Майдан у вогні. Вибухи оглушують. В Профспілки, тоді ще не спалені “беркутом”, мене не пустили – занадто близько до барикад. Чоловік з другом віддали ліки. Рюкзак став легше, легше стало і на душі – донесла! Хоч трошки допомогла, хоч крапельку.
Озираюся. Майдан, милий, рідний Майдан .. Співаємо гімн під вибухами. Бачу очі дівчат, перелякані очі.. Але все одно дівчата приїхали сюди, приїхали з іншого кінця міста. Хочуть нагодувати нас борщем з термоса. Бояться, здригаються від гранат, але стоять, не йдуть, в десятий раз пропонують свій борщ. Всі відразу стають близько знайомими, діляться один з одним шарфами, щоб не наковтатися газу, рукавичками, щоб не так ранити руки об холодну бруківку.
Весь час ведуть, несуть поранених. Деякі, закривавлені, хитаючись, йдуть самі, щоб не відволікати інших від роботи.
Чоловіки, роздягнені до пояса розбивають бруківку. Швидко складаємо її у мішки. Хлопці несуть їх до барикад. Повертаються оглушені, кашляють від газу і диму. Одного хлопця сіпає. Він присів на корточки, закрив обличчя руками, поки чекав, щоб у мішок знову поклали порцію каменів. Жінка вмовляє його більше не носити. Він, подьоргуючись, відповідає:
– Нічого, все добре. Будь ласка, дайте мені мішок, – звалює на плечі. – Спасибі!
Переді мною чоловік і жінка. Тримаються один за одного, загубилися у просторі, їх теж смикає. Контузія.
Мішки рвуться від тяжкості. На землі стоїть шкіряна жіноча сумка, повна бруківки.. цей народ не перемогти.
Кувалди ламаються від безперервного розколювання бруківки. Ламаються лопати, сокири. Тільки люди не ламаються.
Дивлюся на обличчя, зосереджені, відкриті, світлі. Дякують один одному, вибачаються, якщо зачепили когось випадково.
Дівчина в красивій квітчастій хустці допомагає звалити мішок на плечі хлопцеві. Він бажає їй доброго чоловіка, здорових діток і обіцяє їй захищати Україну від нечисті.
Люди несподівано зустрічають старих знайомих:
– Де б ми ще побачились! – Жартують, обнімаються і разом вирушають зміцнювати барикади.
По Майдану йде сліпий. Йде рішуче, стукає палицею по землі, голосно просить розступитися і дати йому дорогу. Нещодавно він розносив бутерброди на Грушевського. Цей сліпий бачить головне, справжнє, те що не хочуть бачити “зрячі” люди, що ховаються по норах, думаючі, що це їх не стосується. Він – інвалід фізично. Вони – інваліди душевні.
Біля колони Головпоштамту, стоїть хлопець в балаклаві. Однією рукою притискає до себе кохану дівчину. В іншій руці бита. Дівчина притулилася до його грудей, завмерла, заплющила очі. У нього погляд приречений і, в той же час, рішучий. Стоять мовчки. Єдине ціле. Душа в душі.
Люди продовжують очищувати Майдан і Хрещатик від бруківки, немов знімають панцир, немов хочуть звільнити святу землю від каменю, щоб задихала вона в повну силу. А над палаючим Майданом стоять літні жінки з бездонними, як небо, очима і моляться, моляться, моляться, дивлячись то на охоплені вогнем барикади, то на нас, що передають один одному задубілими руками холодну бруківку.
Старі, які ледве ходять, молоді, яким ще жити і жити, грузини, євреї, росіяни, вірмени, українці, чоловіки, жінки – всі тут. Злилися в єдиному пориві, немов організм, який бореться за життя.
Рука пірнає в кишеню куртки, торкаюсь чергової реліквії – душа переноситься в ті страшні, великі дні. Їх важливо пам’ятати.
