поки наша машинка на лікарняному, я:
– Прибрала навколо двору
– Вперше відвела Мілу на секцію, яка поруч з домом (бо їздити далеко поки що немає можливості) таким чином Міла відкрила для себе нову цікавість.
– Розпитала маму про всіх пра-прадідів, яких вона знає, про їх життя та чим вони займалися.
– Слухаю медитативні настройки, танцюю під них.
– Дочитала книгу
– Почала ходити ногами, а не пересуватись в просторі колесами.
– Зробила карту Мрії.
– Не пропустила жодного заняття йогою. Навіть полетіла на одному з них в нірвану, а потім приємно не відчувала тіла. В мене не було хребта, м*язів, кісток. Я стала вітерцем, легким, прозорим, весняним. Це неймовірні враження, казковий стан. Виявляється, тіло може бути для душі не тюрьмою, а Храмом.
– Перестала бігати, почала ходити, помічати Життя. Я більше не галопом.
– Зупинилась і згадала для чого я тут, на цій планеті.
– Спостерігала сонячне затемнення, але так нічого і не побачила.
– Посадила тюльпани.
А то я вже давно відчуваю себе таксистом. Всіх завожу, відвожу, зустрічаю, доставляю. Мій день йде так, щоб було комфортно багатьом людям. В нього, як в косу, вплетені мотузочки – справи інших людей. Я підстраююсь, поспішаю допомогти всім, а тепер я без колес – і так сталося, що можу присвятити День собі! Спочатку мене штирило, а тепер я оцінила прикол.
Дякую за урок, Життя. Ну ти даєш 🙂
