Не люблю осінь. Не люблю холод. З веселої, життєрадісної дівки, я перетворюсь на зануду, яка постійно повторює: “Не люблю осінь, не люблю холод”.
Фу.
Визираю у вікно, здригаюся від шаленого танго дерев з вітром, сумую від пожовклого листячка. Ховаю руки в кота, як в муфту, і раптом бачу під вікном хризантему! Чи айстру (не розбираюся ху із ху). А поруч ще одна, і ще! Справжній сюрприз. Яскраве, живе всупереч анабіозу, що насувається невблаганно. Це мама приїжджала і дорвалася до землі. Тепер там постійно і неочікуванно щось цікаве виростає.
Осінь підлизується квітами. Я одягла рубашку чоловіка на босе тіло, і вибігла в обійми вітра, озброєна фотоапаратом – треба ж увічнити цю красу.
Одна з айстр була зламана. Я принесла її Мілі.
– Це тобі від Осені.
Донечка притиснула квіточку до серця, засміялася, засвітилася щастячком:
– Мені ще ніколи не дарували квітів! Я ніби Женщина!!!