..

Після маків, фортець, зАмків (до речі, щє про це розповім) та шафів, ми нарешті вийшли в центр міста. І одразу нас привітало небо в різнокольорових парасольках! Смачне кафе, “тьюндєль” (так Міла називає штрудель), квіти усюди, гарні, усміхнені люди.. Дівчина з жовтоблакитним манікюром, вишиванки, віночки!
Хотілося проїхатися в кареті з кіньми. Ми давно про це мріяли, але якось не склалося в попередні рази. То не знали, де кінні екіпажі стоять, то дуже пізно було, й кучери йшли відпочивати..
Цього разу ми поїхали, куди очі дивляться, припаркували машину на єдине вільне місце і прямо поперед себе побачили.. стоянку екіпажей.
Діти вибрали найсимпатичніших конячек, і ми поскакали в лагідний львівський вечір. Люди посміхалися нам назустріч, махали руками. По небу, немов світлячки, плили повітряні ліхтарики з чиїмись заповітними бажаннями. Жива музика, навкруги все сповнене миру..
Коні мчали по вулицях міста Лева, цокіт копит по бруківці хотілося слухати вічно. Душа сяяла від щастя.
Виявилося, коней звали Шарік та Муза. Муза.. як нашу кицю. Клас!
Коли політ душі й тіла скінчився, в грудях тріпотіло щось вільне, високе, справжнє.. Такий собі радісний спокій.
Я запитала чоловіка, що це ми відчуваємо.
– Ніби ми в дитинстві і накаталися на гойдалках, – відповів Єгор.
Таким був наш перший день зустрічі зі Львовом. Він прийняв нас як старих, добрих друзів, відкрив перед нами душу.
Два роки тому я казала: Львів – це свято, яке завжди з тобою. Сьогодні я кажу: Львів – це місце Сили. І тоді, і тепер я була права.