Місяць: Січень 2015

Ян розказує, що сьогодні на тренування по баскетболу один хлопець прийшов в футболці з російським гербом та триколором. Цей хлопець, до речі, класний гравець, його тренер навіть ставить судити змагання.
Коли діти побачили цю футболку, почали кричати:
– Суддю на мило!!!!
Через деякий час тренер не витримав і сказав трьохколорному чуваку:
– Слухай, я вже не можу на це дивитись. Йди додому.

Міла:
– Як я вже хочу народити собі діточок..
– І я! – каже Ян. – Буду їм готувати цілі бідони маної каші і разом будемо її їсти! Життя дорослих – це рай! Сподіваюсь, війна в той час вже закінчиться, бо мене можуть забрати воювати..

Розмовляємо з дітьми про клаустрофобію.
– Насправді клаустрофобія – це боязнь Санта Клаусів, – сміється Марійка.
– Коли вони лізуть в трубі, – добавляє Ян.

Дача. Близько дванадцяти ночі.
Маша вчить Мілу не відчиняти двері незнайомцям, попереджає: “Що б вони не говорили, відкривати не можна, навіть якщо кажуть що це міліція, чи друзі.”
Після теорії, яку Міла слухає дуже уважно, починається практика. Марійка залишає Мілу в дитячій кімнаті, стає за дверима і стукає.
– Це незнайомець? – питає Міла.
– Ні, – відповідає Марія. – Це подружка твоєї сестри. – Пусти мене. Я її почекаю у вас вдома.
– Це я подружка Маші! – рєвностно гаркнула Міла. – Я її сестра, а значить і подруга! Йди звідси!
Марійка стукає знову:
– Це міліціонер. Пустіть мене!
– Я незнайомцям двері не відчиняю.
– Відчиніть, бо двері виламаю, – погрожує незнайомець Маша, та починає зловісно рахувати: – Раз.. два..
Міла відчиняє. Марія заходить до кімнати і раптом каже:
– БУ!!!
Міла як закричить:
– А-а-а!!!!!!! Я так не хочу!!!!!! Маша, ти ж знайомець!!!!!!!!!!! – і голосно заридала.
Одразу прибігла перелякана бабуся, прийшов стурбований дідусь, в хатах навколо повключали світло, сусіди стривожено виглянули у вікна, загавкали собаки..

Хочемо подивитися фільм. Просимо Мілу піти в дитячу кімнату. Донечка обіцяє, що буде спати, тільки б залишитися з нами.
Лягає, відвертається до стіни. Ми з Єгором продовжуємо спілкування.
Міла командує:
– Включайте вже! Я буду підслуховати.

Буває, що я малодушнічаю. Дуже не люблю ці моменти.
Згадую про дівчинку з дитинства. У неї був синдром Дауна. Вона часто сиділа на балконі і спостерігала, як ми граємо на дворі. Напевно, батьки хвилювалися, щоб її не скривдили, тому вона рідко виходила гуляти.
Одного разу, як на зло, всі мої знайомі роз’їхалися по морях та бабусях, і у дворі не було жодної дитини, крім ось цієї дівчинки. Вона грала в пісочниці біля гойдалки. Не пам’ятаю, хто перший почав розмову, не це важливо. Важливо те, що дівчинка, її звали Таня, виявилась абсолютно адекватною і тямущею. Навіть якоюсь доросло-мудрою. Вона відрізнялась від мене і моїх друзів тільки зовнішністю, дивним голосом та неймовірним всепрощаючим спокоєм.
Ми зустрічались декілька днів, мені було цікаво з Танею, але повернулись знайомі діти, і я засоромилась, що спілкуюсь з такою особливою дівчинкою. Я зробила вигляд, що не знаю її, або не пам’ятаю. А вона зі мною віталась, спокійно і привітно. Я зніяковіло махала рукою у відповідь і бігла зі зграєю «нормальних» дітей, подалі від Тані і від своєї совісті. А Таня ще багато років сиділа на своєму балконі, і коли мене бачила, посміхалася:
– Привіт, Наташа.

Вспоминаю, как мчалась осенью на своей боевой машине с флагами и патриотической татуировкой на капоте, слушала Вакарчука на полную громкость, а впереди в фургоне ехали военные, полный кузов хлопцев в форме. Сидят задумчивые, уставшие, смотрят на дорогу.
Догоняю. Улыбаюсь и показываю им рукой жест “хэви-метал”. Ребята мгновенно оживились, засмеялись и тоже в ответ “козу” показывают. Расхохотались мы – я за рулём, они всей толпой из кузова выглядывают, светятся радостью – и такая сила в душе вспыхнула. Нет унынию! Драйв вопреки всему!
Как же я мечтаю, чтобы закончилась война, и эти мальчики вернулись домой живые-невредимые, и отрывались на классных рок-концертах, а на плечах у них сидели бы любимые девушки, и музыка распахивает сердца настежь, и этот мощный жест хэви-метал рвётся вверх, в небо! В чистое, мирное небо..

Одного разу Марійка в мене запитала:
– Що таке канапка?
– Це маленький бутерброд, – відповіла ерудована я. – А чому ти цікавишся?
– Ми з Яною (найближча подружка та однокласниця Марії) цілий день гадали, що ж це таке.
Наступного дня, коли донька прийшла до школи, Яна із загадковою усмішкою зустріла її біля класу:
– У мене для тебе дещо є! Зараз віддати або на наступній перерві?
Машундрік, згораючи від цікавості, попросила вручити їй сюрприз негайно.
Тоді Яна дістала з рюкзака щось, загорнуте в серветку. Марійка розкрила і побачила маленькі бутербродики з маслом, сиром та огірком.
– Це і є канапки! – усміхнулася Яна. – Пригощайся.
Дівчатка разом ласували бутербродиками.
– Твоя мама дуже смачно готує! – сказала Марійка.
– Це не мама. Це я приготувала. Для тебе.
– Правда?!!
– Встала сьогодні раніше і сама зробила, – відповіла Яна.
Це були найсмачніші канапки в житті моєї доньки. Бо те, що готує Друг, з любов*ю, саме для тебе – це найкраще.

Маша собирается в школу, задумчиво расчёсывается перед зеркалом:
– Мама, а мужа себе трудно найти?
– Ну не то что бы трудно.. Ты сама почувствуешь, как только встретишь его.
Ян, заглядывая к отражению сестры в зеркале:
– Маш, конечно, трудно! Это ж надо весь мир обойти, чтобы найти кого-то, кто ещё совсем не женился.

По суботах у дітей Пластові сходини. Сьогодні Ян з братчиком та хлопцями зі свого рою ходили до церкви. Ставили свічки, молились за воїнів, просили миру й волі для України.
Люди, приводьте дітей в Пласт. Маленьких українців тут виховують завдяки справжнім цінностям – любов до Бога та Батьківщини, повага до батьків, взаємодопомога, дружба. Пластунів вчать скаутським вмінням, співають патріотичні пісні, розповідають повчальні історії та випадки з життя, слідують традиціям, грають в розвиваючі ігри. Тобто дитина змалечку відчуває себе часткою єдиного цілого – в неї є опора, стержень, підживлення від потужної сили землі та нації.
Діти, виховані в такому оточенні, духовному, мудрому, виростають свідомими, мужніми, розвиненими особистостями, які люблять свою країну і народ.
Про Пласт я узнала від жінки-волонтера зі Львова, яка була на Майдані, готувала їсти для дев*ятої сотні. “Наталочка, терміново віддавай дітей в пластуни. Виростуть Людьми, і друзі в них такі ж будуть. Бачила б ти пластунське весілля – там ніхто не п*є, не палить. Золоті діти, неймовірна молодь.”
Того ж дня я зателефонувала в Київський Пласт.