Сьогодні я не підтримаю флешмоб грамот й фоток з випускних. Не тому, що їх немає, а тому що ми з Єгором дуже довго були тільки батьками. Так довго, що забули наші інші ролі, а їх – ціле сузір*я. Між іншим ми ще нехилі мандрівники й фанати вершин.
..Гори, які хтось розкрошив ніби гігантські шматки халви. Мрії перетворюються в реальність, як гусениці в метеликів.
Йдеш крізь густу темряву, годину, дві. Ліхтарик висвітлює частинку планети розміром з метр навколо тебе. Видно тільки на крок вперед – це нагадує життя. Не знаєш, що побачиш через хвилину, а те, що було, вже немає – його ковтнула темрява. Існує тільки тут і зараз – цей крок, цей подих, ця я. Йдеш, карабкаєшся наверх, до світла, до ранку, і раптом стається світанок. І заспане маленьке сонце прокидається в моїй руці. Бажання збуваються на очах, просто зараз.
Каміння неймовірно розставлене в просторі – Чийсь чарівний дизайн. Прозоре небо відпочиває на вершинах.
Пірнаємо в свободу та велич. Природа усвідомлює себе через нас. Це якийсь інший вимір всередені та зовні. Безмовність тримає в своїх обіймах Всесвіт. Тримає нас. Гори – наче велетенські пісочні замки, які зробив Бог, коли був малюком.
