Місяць: Травень 2015

Коли ми поверталися з Закарпаття до Києва, дівчата згадали, що Саша – наша дівчинка-принцеса, тендітна, чарівна красуня, яка подорожувала з синочком – маленьким принцем, обіцяла провести майстер-клас – нафарбувати очі порошком рослини (забула як називається). Цей порошок змішується з водою і потім пензликом малюються стрілки. Це ніби підводка, але корисна, з вітамінами, її навіть не треба змивати.
Ми їхали в п*ятнадцятому вагоні, Саша з дитиною – в шостому. На зупинці у коханому Львові ми побігли назустріч один одному. В нас було цілих дорогоцінних двадцять хвилин.
Вночі, на вокзалі, під ліхтарем, зграйка скажених, регочущих дівчат несамовито перетворювались з красунь на богінь . Люди в шоці дивились на нас з вікон.
По громкоговорітєлю об*явили:
– На дев*ятій платформі проходить..
– Майстер-клас з фарбування очей, – засміялися ми.
– ..посадка на поїзд.. – не звертав на нас уваги строгий голос з громкоговорітєля.
Веселими, авантюрними секс-бомбами ми галопом поверталися до своїх вагонів по пустій платформі. Одинокі проводники з подивом озиралися на нас в темряві, бабуся-продавщиця на льоту намагалася впарити нам піріжки, але не здогнала.
Майстер-клас + фотосесія на пероні вокзалу вночі = чудова пригода.
Дівчата – такі дівчата..

– Папа, а кто был твой папа, пока дедушка был маленьким?

– Цікаво, чому хлопчики люблять грати в войнушку і машинками, а дівчатка – ляльками, іграшками? – замислився Ян.
Повз проходила Марійка. Поки я думала, як мудро відповісти на запитання сина, донька сказала:
– Все просто. Закон стада.

Я зустріла свого чоловіка в Карпатах, на Говерлі, тому Марійка дуже переживала, коли відпускала мене в подорож. Боялася, що в горах я обов*язково в когось закохаюся.
Коли повернулася додому, донька в мене обережно запитала:
– Хто там тобі більше всього сподобався?
– Природа!
Марійка уточнила:
– Ти там не поженилася?
– Абсолютно smile emoticon
– А-а.. значить ти не була в Карпатах, – з полегшенням зітхнула моя строга дитина, і зробила жест “я слідкую за тобою”.
Так, це Закарпаття, крихітко – варіант-лайт. Тут закохуються в гори. Вони лагідні, добрі, спокійні. А в Карпатах жестяк, і вирують пристрасті.
Мені здається, з Говерли повертаються зовсім іншими людьми, хоча.. після кожної подорожі ми змінюємося і щось дізнаємося про себе.

Буває часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чесно, незрадливо,
Усе як є — дорога, явори,
Усе моє – все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.

Краще неймовірної Ліни Костенко не сказати, не передати

Оказывается, мама целого созвездия детей – это колоссальная закалка.
В путешествии я вставала рано, ложилась поздно, карабкалась в горы, бегала по водопадам, летала на подъёмнике-фуникулёре, снимала природу, животных, людей, искала горные кристаллы (и нашла!)
Мне всего было мало – я впитывала в себя небо, солнце, дождь, траву, деревья, впитывала как губка. И хотелось ещё больше, ещё глубже, выше и сильнее.
Не могу надышаться, налюбоваться, налетаться
Целую Счастье, танцую Радость, воспеваю Жизнь
А вокруг красота, свобода, Бог..

Давайте сделаем сегодня счастливее хотя бы одного человека – предлагаю начать с себя.
Давайте излучать флюиды радости и пиарить счастье, вопреки войне. Если мы будем унывать и жаловаться – значит нас победили.
А если уж совсем не получается начать с себя, тогда есть запасной вариант – помогаем ближнему 🙂
Чудеса происходят сплошь и рядом. На наших глазах художница Лена Лиговская совсем недавно начала мечтать мечту встретиться с Ричардом Бренсоном. Она сделала для этого много хорошего, поделилась своим заветным желанием с миром. И мир осуществил её мечту.
Нина Дяченко собирала деньги на операцию для своей дочери. Оставалось совсем немного времени до назначенного дня, а денег не хватало. Но чудеса случаются с теми, кто в них верит – и вот Нина с Катюшей летят в Китай на лечение. Оплачено всё – и больница, и билеты, и виза.
Чудеса не падают с неба, их совершают люди. Даже если мы ещё не волшебники, а только учимся – значит мы на правильном пути.
Хорошего, плодотворного, чудесатого вам дня 🙂

Зідзвонюємося вночі з Марійкою. Вона в Києві, я в Закарпатті.
– Мам, сьогодні в мене в кімнаті був павук, і я не злякалася! Уявляєш?
– А в мене сьогодні під ногами повзла зміюка, і я не злякалася, уявляєш?
Такі от у нас дєвочкові перемоги над своїми павуково-зміючними фобіями.

Дім зустрів мене квітами і голодними котами. Квіти напоїла свіжою водою, котів нагодувала смачним кормом.
Я дім не прибираю, а глажу, чухаю, умиваю – тобто так в мене називається прибирання. Хата в моєму розумінні – це ніби велика сущність, яка хоче любові, світлих думок та емоцій, і як подяку дарує затишок, захищає нас.
Дім, милий дім!
Пірнаю у ванну. Після дороги – саме те.