Автор: Наталя Снігур

– Міла, вибач, що ругала тебе із-за капелюха, а виявляється, сама його запихнула в шкаф.
– Мамо, я на тебе зовсім не ображаюсь.
– Розумію. І все ж таки, я дуже перед тобою вибачаюсь.
– Я взагалі не хочу ні на кого ображатися.
– Класно.. А чому?
– Тому що не хочу зіпсувати собі життя.

поки наша машинка на лікарняному, я:
– Прибрала навколо двору
– Вперше відвела Мілу на секцію, яка поруч з домом (бо їздити далеко поки що немає можливості) таким чином Міла відкрила для себе нову цікавість.
– Розпитала маму про всіх пра-прадідів, яких вона знає, про їх життя та чим вони займалися.
– Слухаю медитативні настройки, танцюю під них.
– Дочитала книгу
– Почала ходити ногами, а не пересуватись в просторі колесами.
– Зробила карту Мрії.
– Не пропустила жодного заняття йогою. Навіть полетіла на одному з них в нірвану, а потім приємно не відчувала тіла. В мене не було хребта, м*язів, кісток. Я стала вітерцем, легким, прозорим, весняним. Це неймовірні враження, казковий стан. Виявляється, тіло може бути для душі не тюрьмою, а Храмом.
– Перестала бігати, почала ходити, помічати Життя. Я більше не галопом.
– Зупинилась і згадала для чого я тут, на цій планеті.
– Спостерігала сонячне затемнення, але так нічого і не побачила.
– Посадила тюльпани.
А то я вже давно відчуваю себе таксистом. Всіх завожу, відвожу, зустрічаю, доставляю. Мій день йде так, щоб було комфортно багатьом людям. В нього, як в косу, вплетені мотузочки – справи інших людей. Я підстраююсь, поспішаю допомогти всім, а тепер я без колес – і так сталося, що можу присвятити День собі! Спочатку мене штирило, а тепер я оцінила прикол.
Дякую за урок, Життя. Ну ти даєш 🙂

Ян:
– Мам, у дівчинки, що мені подобається, скули як в тебе.
– Тобі подобається, щоб на скулах був жирок у вигляді щічок? – питає Марійка. – Чи щоб скули були обтягнуті шкірою?
– Мені подобається, щоб торчали.

В юності я кожного дня читала Її вірші про кохання. Вони щось неймовірне робили з душею – хотілось плакати, танцювати, кохати, любити, ЛЮБИТИ..
Я знала напам*ять Їі поезію, бо це не просто рима та слова – це сповідь, це пророцтво, це Бог. Бувало йшла з друзями, зупинялась і починала читати “Любов Нансена”. Мене просили читати ще. І я читала, читала.. Її вірші – як промінці, а люди люблять сонце.
Потім я доросла до Її віршів про Україну. Стояла на Майдані і розуміла, як же боляче було жити Їй, усвідомленній, вільній, мудрій, люблячій, живій, серед нас, сліпих, байдужих, добиваючих в собі Батьківщину.
Тепер мої діти розповідають:
“Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава..”
і я плачу.
В мене в душі є девізи, закони, сформульовані сердцем, принципи – вони родом з поезії Ліни Костенко. Сподіваюсь, всі ми розуміємо, що живемо в епоху неймовірної Жінки, в якій кричить, болить Україна. Ліна Костенко пронесла її крізь пекло радянського режиму, крізь людську глухоту “Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі”. Вона тримає Україну в долонях і в серці, як колись тримав її Шевченко.
Друзі, поруч з нами живе Пророк. Поки у нас є Ліна Костенко – в нас є Україна.
З Днем Народження, Ліна Василівна! Низький Вам уклін.

Весна.. Марійка перетворилась на справжнього підлітка – цілодобово слухає музику, постійно в навушниках. Шукає усамітнення, але з нашим табором це складно.

Ян закохався. Відчайдушно, симпатично, до самого неба. Всі думки про Неї. Всі подвиги в Її честь. І подобається в Ній все. Весна..

Міла вперше пішла до гуртка, де Яна і Марію вчать акторскій майстерності. Міла дуже переживала, бо дітям там 7 -12 років.
– А туди пускають таких як я, чотирьохрічних? Я їм покажу як я сміюсь.
Одягла намисто з рожевого бісеру, критично оглянула своє відображення в дзеркалі і хвилюючись, пішла.
Привітались з вчителем. Міла винирнула з хвилювання і сміливо сказала:
– А дивіться які в мене буси!
Через п*ять хвилин зняла їх:
– Щось мені спекотно в цих бусах..
Діти показували етюд – ніби ковзали по льоду. Раптом Марійка “провалилась в ополонку”. Ян кинувся її спасати, і теж провалився. Міла підійшла і обережно почала витягувати сестру та брата з уявної ополонки. Спасла Марію, а Ян судорожно булькнув і реалістично потонув у підлозі.
Міла насупилась, поставила руки в боки, грізно вимовила:
– А-ну перестань мене лякати! Я маленька дитина!!!

Коли йшли додому Міла розказувала свої враження:
– Все було добре, я трошки сильно всплакнула, два рази. А потім сказала вчительці: “Ти дуже хороша вчителька.” Мам, мені так хотілось, щоб їй було приємно.

Аня добавилась ко мне в друзья ФБ и через совсем небольшое время – в жизни.
Когда под моим домом были бандиты, она, не зная меня лично, волновалась так, будто я очень близкий ей человек. Она молилась за мою семью и учила молитве, которая когда-то спасла её.
Аня почти каждую ночь волонтёрила с медиками возле Стеллы. На всякий случай обменялись телефонами. И однажды, когда мы блокировали автобусы с беркутом, который снова зверски избил людей под судом, я позвонила Ане и просила её приехать, потому что людей калечат, травят газом. Нужны медики, нужна поддержка.
Все вокруг предположили, что я паникую. Ане говорили: “Там всё ОК, не кипишуй”, но Аня поверила мне и сказала: “Я еду”.
Примчалась. Мы тогда впервые увиделись и обнялись. Я несколько часов стояла на морозе и очень замёрзла. Аня протянула мне пуховый платок – любимый платок её мамы. Я закуталась в него и сразу стало теплее и легче.
Мои “друзья” всю майдановскую зиму не хотели меня услышать (к счастью, их единицы, но всё равно больно). А человек, который никогда меня не видел вживую, приехал через весь город, на зов о помощи, и укутал меня платком, как защитой.
Об Ане могу говорить много. Она невероятная и до неприличия скромная. И осколки из людей доставала, и в самые страшные дни и ночи была на Майдане, и закупала нужные медикаменты.
Я боялась снайпера, а она – нет, хотя её друзей со Стеллы убили.
Началась война, мы уставшие и забеганные, хвастались вечером на трамвайной остановке добытыми за день разгрузками, собирали передачи на фронт. Мы вообще обычно встречаемся под покровом ночи с букетами раций для передовой или под судом, чтобы вызволять попавших в беду замечательных людей. Аня расширяет мою душу, ведёт за собой в смелость и любовь.
А ещё Аня – мама двух чудесных деток. У неё глаза как небо.
С Днём Рождения, девушка, посланная мне свыше. Хрупкая, нежная, хрустальная Анечка. Спасибо, что родилась. Спасибо, что случилась со мной.

В Києві в парку Шевченка є бокси для книг. Жовті, прикольні, прозорі. Правила користуваня прості: береш одну книгу почитати, другу залишаєш. Такий собі круговорот книг у природі.
Ми постійно завозимо туди купу чудових книжок. В дощ і сніг, а коли весна – сам Бог велить.
Інетелігентна жінка похилого віку заглянула до боксу. Уважно передивилася міні-бібліотеку. Хлопець з дівчиною, студенти, посміхнулися щиро:
– Ух ти! Дякуємо!
Так світло, так сонячно стає на душі, і ви спробуйте.
Я вірю у свідомість та порядність українців, знаю, що в нас теж будуть і вже Є такі портали безкорисливої взаємодопомоги.
Прорвемося, брати та сестри!

Мила плачет:
– Когда же Фейка спрыгнет с радуги? Я так по ней скучаю.
– Феечка прислала к нам Феникса. В нём её частичка, ёё огромная любовь к нам.

Как я под Ахматову косила
Случилось это, когда я была в десятом классе. Нам задали выучить любое стихотворение Анны Ахматовой. Чего-то я загуляла, и домашнее задание не выполнила. Опомнилась только когда начали спрашивать одноклассников.
Наконец, вызвали к доске меня, и я не придумала ничего другого, как рассказать вместо шедевра Ахматовой свои стихи.
Вот эти:
В волосах запутался воздух,
Шевелится море игриво.
Я спать уложила розу
В растрепанный томик Шекспира.
Чайка нырнула в полночь.
Затрепетали звезды.
И Бог согласился помочь нам –
Он в нас поверил просто.
Это единственное, что я помнила из своих сочинительств. Оно и с рифмой было, и не такое неформально-депрессивное, как некоторые из моих шедевров. Вот, например “Чучело моего любовника” я никак не могла рассказать на уроке литературы. Меня бы сразу рассекретили и предали анафеме.
В общем, стою, рассказываю. Боюсь, что раскусят меня сейчас и выгонят с позором. Вижу, у друзей – фанатов моего творчества, глаза становятся шире. Понимаю – узнали стихи!!! В шоке смотрят на меня. Я, краснея- бледнея, продолжаю обманывать учителя. Неловко, но двойку очень не хочу.
Закончила. Жду приговора.
Нелли Владимировна задумчиво спрашивает:
– Это Ахматова?
– Конечно! – не моргнув, вру я. – Её ранние стихи.
Молчание.
Казалось, тишина сейчас взорвётся.
– Садись. Пять.
Двойственные ощущения: облегчение + угрызения совести.
На перемене меня окружили одноклассники, поздравляли с этой маленькой ложью. Позже я призналась, что стихи мои. Так что, надеюсь, Нелли Владимировна с Анной Андреевной на меня не очень обиделись.
А вы какие грехи совершали в школе?

– Це був дуже гарний день! – з захопленням каже Міла.
– Дякуємо йому, – посміхаюсь я. – Завтра день теж буде чудовий.
– Такий самий гарний як сьогоднішній?!
– Звісно. День – це подарунок Бога.
– Кожного ранку Бог загортає новий день в святковий папір чи кладе в яскраву коробочку і дарує нам! – сміється Міла. – Цікаво, якого кольору буде коробочка з завтрашнім днем?
– Подивимось smile emoticon
– Хочу рожеву з червоними сердечками!!!
Друзі, ми з Мілою бажаємо вам чудових днів-подарунків, загорнутих в радість та любов smile emoticon Бог старається.