Автор: Наталя Снігур

14 июня год назад я поздравляла себя так

МОЙ ДЕНЬ
Я пришла в гости на эту планету в июньский день. Шаровой молнией ворвалась в мир, чтобы получше рассмотреть людей и маки, чтобы погладить кошку и с разбегу в море, чтобы узнать вкус шоколада и слезы.
Проходит время.. Точнее, время стоит, вечное, сильное, необъятное. Прохожу я. Двигаюсь навстречу концу этого экстремального путешествия, длиною в Жизнь.
Каждый год проживаю день своей смерти. Каждый год в этот день я вхожу в утро, радуюсь солнышку, дождю или снегу, пью кофе, лечу куда-то, делаю что-то, и не знаю, что именно в такой день, такого числа я когда-нибудь уйду
Ты подарил мне целую Жизнь, благословил меня небом. Нет предела благодарности за доверие, которое Ты мне оказал.

Мне, такой страстной и жадной до Жизни, даже ста лет мало. Я хватаю её ртом, руками, сердцем. Я умываюсь ею, пью её, ныряю в неё с головой. Но наступит день, и я послушно верну её Тебе.

Смерть – это пропуск в следующую судьбу. Это просто переезд в новый дом.

Возможно, я буду танцевать дальше по следующим Жизням, подтверждая реинкарнацию, поддакивая ей всеми чакрами. Возможно, растворюсь тишиной в Мироздании.

А может, стану веснушкой на щеке ребёнка.
Знаю лишь одно – я не умру, не закончусь – ведь так не бывает.

Спасибо Тебе за эту главу моей Жизни. И за предыдущие – спасибо. И за будущие. Я насовершаю ещё кучу ошибок (Ты меня знаешь), но всё равно буду продолжать писать эти главы-Жизни.
Мне уютно в этом измерении – в настоящем.

Мне радостно здесь. Мне хорошо сейчас
2013

Путешествие во Львов искрилось сюрпризами и приятностями, на которые Жизнь так щедра.
Поделюсь маленьким чудом. После встречи с чудом большим – маковым полем, отправились дальше. Мы просили детей не рвать цветы, но Мила, конечно, не удержалась и согрешила – села в машину с маком. К концу поездки он совсем увял, лепестки безжизненно повисли, сморщились. Мятая тряпочка, а не цветок, который ещё пару часов назад был ослепительно алым красавцем..
Егор не смог его выбросить, принёс домой, поставил в стакан с водой. Я скептически смотрела на эту бесполезную реанимацию.
На следующее утро мак встретил нас, живой, свежий, яркий, будто и не было никакой комы, почти смерти. Потрясающий цветок! Он умеет воскресать!
Егор, спасибо, что поверил в него.

Во Львове мы сняли уютную квартиру. Естественно, первое, что сделали дети – начали прятаться во всех дырках, норах и ящичках.
А ваши знакомые ребята тоже любят затаиться в шкафах?

Після маків, фортець, зАмків (до речі, щє про це розповім) та шафів, ми нарешті вийшли в центр міста. І одразу нас привітало небо в різнокольорових парасольках! Смачне кафе, “тьюндєль” (так Міла називає штрудель), квіти усюди, гарні, усміхнені люди.. Дівчина з жовтоблакитним манікюром, вишиванки, віночки!
Хотілося проїхатися в кареті з кіньми. Ми давно про це мріяли, але якось не склалося в попередні рази. То не знали, де кінні екіпажі стоять, то дуже пізно було, й кучери йшли відпочивати..
Цього разу ми поїхали, куди очі дивляться, припаркували машину на єдине вільне місце і прямо поперед себе побачили.. стоянку екіпажей.
Діти вибрали найсимпатичніших конячек, і ми поскакали в лагідний львівський вечір. Люди посміхалися нам назустріч, махали руками. По небу, немов світлячки, плили повітряні ліхтарики з чиїмись заповітними бажаннями. Жива музика, навкруги все сповнене миру..
Коні мчали по вулицях міста Лева, цокіт копит по бруківці хотілося слухати вічно. Душа сяяла від щастя.
Виявилося, коней звали Шарік та Муза. Муза.. як нашу кицю. Клас!
Коли політ душі й тіла скінчився, в грудях тріпотіло щось вільне, високе, справжнє.. Такий собі радісний спокій.
Я запитала чоловіка, що це ми відчуваємо.
– Ніби ми в дитинстві і накаталися на гойдалках, – відповів Єгор.
Таким був наш перший день зустрічі зі Львовом. Він прийняв нас як старих, добрих друзів, відкрив перед нами душу.
Два роки тому я казала: Львів – це свято, яке завжди з тобою. Сьогодні я кажу: Львів – це місце Сили. І тоді, і тепер я була права.

Пардон за інтимні подробиці, у Яна є труселя в смужку – червона, синя та біла чергуються одна з одною. Син підійшов до мене і сказав люто:
– Мам! давай спалимо ці труси!
– ???
– Вони як російський прапор!!!!

Не тільки маковий океан зустрівся нам по дорозі до Львова. Щє був колоритний Тараканівський форт.
Нам пощастило – приїхали туристичні автобуси. Ми причепилися до тур-групи і з зацікавленням слухали красеня-екскурсовода. Він таскав нас по підземним ходам, тунелям, де віяло холодом і причаїлася темрява. Розповідав як жили та переховувалися тут бійці. Ми світили ліхтариками і дивилися як капає вода зі стелі, а ще боялися велетенських лопухів-борщівників, які є отруйними.
Атмосфера тут наповнена таємницями. Нас наче проковтнув дикий ліс.
Я спостерігала за хлопцем-екскурсоводом, і уявляла, як в попередньому своєму житті, він бігав по лісах, перестрибував через небезпечні лопухи, відстрілювався від ворога, а тепер, після реінкарнації, опинився в нашому часі і розповідає людям про своє героїчне минуле.

Ехали мы, ехали. Любовались, восхищались волшебством нашей украинской природы – аисты, сочная зелень, домики, словно сошедшие из детской книги с картинками, небо с бабочками и облаками.
Вдруг за деревьями мелькнуло красное. Алое, яркое, красоты невозможной. Притормозили. Вышли из машины и обалдели – перед нами вспыхнуло маковое поле!!!!
Это любимые мои цветы, но даже в самых смелых мечтах я не представляла, что их может быть столько. Западная Украина приветствовала нас букетом из миллиона живых алых маков!!!!!!!!!
Россыпи рубиновых цветов, таких хрупких и сильных одновременно танцевали перед нами. Лепестки бархатные, нежные, словно крылья бабочки, трепетали на ветру.
Мы искупались в этом море красоты и поехали вперёд к одному из самых чудесных приключений-путешествий. Львов уже выглядывал нас

Мы очень хорошие люди, это вы правильно заметили. Поэтому, конечно же позаботились о кошках перед отъездом. Оставили корма, воды и молока с расчётом на троих усатых-хвостатых. Нет, у нас всё ещё две кошки Муза и Фейка, но дело в том, что у Музы случился поклонник – самый чёткий кошак на районе, персиковый, огромный, как телёнок. Альфа-самец, короче.
По опыту знаю, что Фейка в бурной юности водила мужиков, когда мы уезжали путешествовать, поэтому и сейчас позаботилась о хахале Музы – была уверена, что он будет ночевать у нас.
Забегая наперёд, скажу, что предчувствия меня не обманули – котейки встретили нас голодными и соскучившимися. Рыжий сожрал все запасы еды, а ночью прыгнул в форточку и офигел, увидев нас. Говорит:
– Вы чо здесь делаете???

Ну, конечно, был изгнан с позором.
Вот тебе и ухажёр – объел беззащитных кошечек, оставшихся на хозяйстве.

Ми не бачилися два роки. Я Тебе згадувала, переглядала фото – вони випромінюють щастя та сонце. З тобою ніжно, цікаво, смачно. Весь цей час я була Тобі дуже вдячна, особливо останні півроку. Ти завжди був поруч, хоч і знаходився за сотні кілометрів. Ти підтримував. Ти надихав. Вже сьогодні ми зустрінемося і будемо разом. Ти пригостиш мене філіжаночкою кави. Мені стане тепло і затишно, навіть в ці важкі часи, коли так боляче душі, коли війна. Просто з Тобою не страшно, просто Ти знову даш мені Силу.
Не можу заснути. Знаю, Ти чекаєш на мене. Готуюся до побачення з Тобою..

Подивилися фільм “Чаклунка”. Там була країна, де мешкали ельфи, феї, чаклуни та інші чарівні істоти. Вони жили без володаря, царя – він був їм не потрібний, тому що всі довіряли один одному і кожен робив тільки добро для своєї країни.
Слухаючи це, я згадала Майдан, наш Майдан – щирий, повний світла, де ми підтримували знайомих і незнайомих, де всі були один одному братами та сестрами. Тоді нам теж не був потрібен лідер. Більш того, коли хтось хотів зайняти умовний трон – ми його гнали геть. Не приживалися на Майдані ті, хто жадав влади та піару. Одразу відчували ми брехню.
Майдан був місцем, де кожен ставав лідером, де чисті помисли перемагали політ-технології. Там вирував найвищий рівень людської усвідомленності та відповідальності за себе і за тих, хто поруч (навіть якщо ти бачиш цих людей вперше і в останнє).
Від величезного Вогнища-Майдана ми взяли по іскорці, й носимо ці маленькі вогники в своїх серцях, бережемо, як святиню, як частинку Бога. Поки ці іскорки світяться, немов зірочки, немов ті ліхтарики, якими ми розганяли темряву кожної ночі, пам ятаєте?- доти Майдан живе в нас. Ми носимо його в собі, передаємо його з душі в душу.