Категорія: Нотатки

Смотрю на уютные свитера, которые вяжут мои реальные и виртуальные подруги. Любуюсь расчудесными платьями, которые они сами шьют.
Умиляюсь обаятельным самодельным игрушкам, восхищаюсь изумительными украшениями, которые создают своими руками простые земные женщины-феи. Обалдеваю от невероятных пирогов, тортов, салатов и прочих вкусностей, которые готовят девушки.
Это же настоящее волшебство в домашних условиях!
Преклоняюсь.

Сидишь на пороге своего мира, гладишь кошку с моторчиком и говоришь: “Подумаю об этом завтра.” А всё равно думается. Потому, что бывает только сегодня. И мыслям очень хочется быть услышанными и понятыми сердцем здесь и сейчас.
И понимается то, что если живёшь искренне, всё будет хорошо. Потому, что быть искренним – значит держать за руку Ангела-хранителя, а он не позволит сбиться с Пути, как ни старайся.
Можно любить и ненавидеть, улыбаться и плакать, радоваться и грустить, летать и падать – это всё оттенки судьбы, и если проживать их искренне, от души, то всегда выходишь к свету. Потому, что любовь к себе – это фонарик, который поможет не потеряться в темноте. Я доверяю жизни – она знает, как лучше.
В который раз убеждаюсь, что всё происходит мгновенно. Играешь, балуешься, творишь… щелчок.. грусть,боль. Щелчок – радуешься, встречаешь, восхищаешься. Щелчок.. уходишь, освобождаешься.
Любишь всей душой. Ненавидишь всем сердцем.
Всегда любила качели. Вверх, вниз. Близко к земле, видна каждая песчинка, букашка на травинке. Потом в небо, в облака! Всё выше и выше. А между землёй и небом – полёт! И дух захватывает! Это самый востребованный и любимый аттракцион моей души. Ведь везде интересно – и внизу и вверху. И между. Постоянный процесс, вечный двигатель, поддерживаемый мной. И можно даже устать. И перестать раскачиваться. Тогда появляется тот, кто начинает раскачивать мои останавливающиеся качели, и я взлетаю так высоко, как ещё никогда не взлетала.
В который раз убеждаюсь, когда веришь в чудеса, они верят в тебя. Даже если тебе не до них и находишься в состоянии “подумаю об этом завтра”. И в общем-то всё равно, что и как. Главное свернуться в гнёздышке и слушать кошку.
Отпускаю мир в отпуск и хочу побыть одна. Потому, что когда одна, многое понимаешь и чувствуешь. Слышишь тихое, которое не умеет кричать, но именно оно настоящее. И только оно – Ответ на Вопрос.
И продолжаешь жить, придерживаясь своей сути, не позволяя сломать свою Вселенную, оставаясь верной самой себе. Не подчиняясь правилам приличия, не сохраняя репутацию, которая в общем-то никогда не была идеальной (и слава богу), не оберегая родных и близких от резких решений потому, что это моя жизнь, и я её защищаю. Оберегаю такой, какая она есть. “Мои грехи – моя сила … грехи, которые я совершила, а другие не сумели. Я крепко прижимаю их к себе – они мои.” (с)
И пока я крепко прижимаю свои грехи, не отрекаюсь от них, улыбаюсь своим ошибкам и радуюсь своим победам – я люблю себя. И эту любовь не принесу в жертву никому.
А в это время жизнь создаёт чудо за моей спиной. Тихо, скромно, тактично, чтобы не потревожить, она соединяет пазлы, распутывает запутанные нити, кого-то придерживает, кого-то подгоняет. Как ребёнок лепит снеговика, Жизнь лепит чудо. Потом закрывает тебе глаза, берёт за руку и подводит к счастью.. Открываю глаза и вижу мой Подарок – моя Мечта, сбывающаяся на глазах. Её можно потрогать. В ней можно жить. Я получила подарок не потому, что хорошо себя вела (по-разному случалось), а потому, что была искренней. Потому, что оставалась самой собой и в печали и в радости.

Коли полковника Мамчура і його військову частину перевели з Криму до Миколаєва, де живе моя мама, вона мріяла йому допомогти, віддячити за його подвиг.
Чим може допомогти сімдесятирічна пенсіонерка – вона віддає свою пенсію на закупівлю потрібних речей для бійців. А ще мама репетитор англійської мови. Дуже їй хотілося безкоштовно давати уроки дитині Мамчура, Але виявилося, що їх військова частина розташувалася аж в Кульбакіно – це дуже далеко від мами, і донька у полковника вже доросла. Тобто не склалося.
Вчора до мами прийшла жінка з дитиною – їм порекомендували маму як репетитора. Домовилися займатися 2-3 раза на тиждень. Розговорилися. Виявилось, що їх родина переїхала з Криму. Чоловік служив в бригаді Мамчура (пам*ятаєте відео, де мужній полковник зі своєю бригадою йде під жовтоблакитним прапором на ворога? Там був і чоловік цієї жінки), а потім він пішов воювати. Зараз повернувся додому і сказав, що донечці необхідно вчити англійську. Війна війною, а освіту дитина повинна мати хорошу.
Мама миттєво відмінила оплату за уроки і запропонувала займатися з дівчинкою кожного дня. Дитина живе поруч, тому буде не складно зустрічатися так часто. Жіночці стало незручно, вона відмовлялася, але мама була категорична:
– Для мене велика честь – мати можливість допомогти родині нашого захистника. І мови не може бути про гроші. Зрозумійте, ви допомагаєте здійснити мою МРІЮ.

Был у нас интернет магазин – продавали постельное бельё, подушки, одеяла, полотенца. Времени на развоз заказов требуется довольно много. Поэтому имелся у нас для этих целей курьер – весёлый, симпатичный парень. Сотрудничество с ним проходило в приятной, дружественной атмосфере, но не долго. Вскоре надоела ему кочевая, курьерская жизнь, и мы отпустили его на волю.
Но что делать с доставкой? Как удовлетворить многочисленных клиентов? И тогда я, как настоящая героиня, взяла эту миссию на себя. В чём состоял подвиг?
Я была очень беременна. При чём беременна глубоко и тяжко. Сначала нереальный токсикоз, потом страшный тонус матки.. Я лежала пластом и создавала Милу. Сил хватало лишь на то, чтобы доползти за первоклассницей Машей в школу, и стараясь не потерять сознание на обратном пути, добраться домой. Четырёхлётний сын сам подогревал себе еду, заботился обо мне. Я чувствовала себя инвалидом.
Пропущенная любимая весна, беспомощное лето.. Круглосуточное недомогание. Заточение в доме. Ад на окровавленных матрасах в палате на сохранении. Постоянная тревога за жизнь маленького человечка внутри меня. И вдруг я курьер. Еле передвигающийся, с животом наперевес, с тюками одеял и подушек во всех конечностях.
Когда меня видели клиенты, у них сразу открывалось чувство вины. Они оправдывались за свои большие заказы, упрекали меня в том, что я сама пёрлась на сто двадцатый этаж, а не попросила спуститься. Я кстати, иногда просила, чтобы случайно не родить по дороге. Но когда могла доползти, чувствуя, что Мила не выпадет из меня, то добиралась в пункт назначения, никого не побеспокоив.
Курьером я пробыла всю осень. С утра, под развесёлое лягание-брыкание Милы, ехала на закупки. Потом развозила товар. Очень нервничала и спешила, чтобы всё успеть – потому как случаются тянучки, пробки, а мне до шести надо забрать детей из школы и садика.
Много со мной приключений наслучалось. Однажды надо было доставить заказ в такое место, которое даже GPS-навигатор не улавливал. После часа созвонов с клиентом, его неуклюжих объяснений, где находится склад, куда надо завезти одеяло, я стояла в гордом одиночестве посреди трассы, под солнцепёком и чувствовала то ли схватки, то ли инсульт. После приставаний к дальнобойщикам, отдыхающих в своих гигантских машинах, с вопросами, как добраться в заветное место, я поняла, что пропала. Никто не знал, куда меня послать.
В панике я поехала вперёд, потому что в другие стороны уже ездила, и там не было никаких складов. Слушая в трубке моё отчаяние, клиент сел на мотоцикл и помчался меня спасать. Мы встретились возле какого-то шлагбаума, и радости нашей не было предела. Мы всё-таки нашлись в этом большом мире!
Так как на мотоцикле он не мог увезти свой заказ, то я следовала за ним до самого склада с одеялом в багажнике. Парень рвался угостить меня кофе – обмыть встречу, состоявшуюся вопреки судьбе, но я отказывалась, мне надо было ещё восстановить испорченные нервные клетки и забрать детей отовсюду.
Ещё был случай, когда клиентка жила на окраине Киева, и дом её на карте не значился. Я ехала-ехала, и выехала на какую-то незаасфальтированную дорогу с колдоёбинами и чёрными птицами. Они (птицы) кружились надо мной и зловеще каркали, предвкушая добычу. Сбоку был лес (наверняка с маньяками), а впереди кладбище (конечно же с привидениями). Жутко нереально. Навигатор растерянно молчал.
Я устроила клиентке допрос с пристрастием, по какому всё-таки адресу она находится. Женщина беспечно уточнила название улицы и номер дома. Я с облегчением разобралась, куда ехать и на месте этого адреса обнаружила.. заброшенную стройку. Опрос местного населения тоже ничего не прояснил – люди впервые слышали об улице, на которой жила загадочная клиентка.
В тихом шоке я в пятидесятый раз набрала её номер, объяснила, что стою на пустыре, и дома её не бывает. Она клялась, что существует, и надо ещё проехать туда-то и туда-то – и будет мне счастье – её многоэтажка. Я хотела уточнить, куда именно направляться, но телефон предательски пискнул и разрядился. Пришлось включать интуицию на полную громкость и ехать по зову сердца.
Красная лампочка в машине намекала, что бензина осталось на последний рывок. Но я нашла этот дом. Нашла женщину. Отдала пять одеял и даже не родила у неё на пороге – ведь могу, если захочу. Она любезно предложила пополнить мой телефон. Начала делать какие-то мобильные операции, но.. у неё ничего не получилось. И почему я совсем не удивилась?
Галопом помчалась я из этого гиблого места, где сдыхают телефоны, курьеры и автомобили. Кстати, бензозаправки за углом, которую мне обещала клиентка, тоже не обнаружилось.
Только когда я чудом выбралась из этого бермудского треугольника на трассу, Навигатор встрепенулся и попросился домой.
Но это ещё не все мои жутко-курьерские приключения. Самое страшное в следующей заметке. Не переключайтесь!

Я пришла в гости на эту планету в июньский день. Шаровой молнией ворвалась в мир, чтобы получше рассмотреть людей и маки, чтобы узнать вкус слезы и шоколада, чтобы погладить кошку, и с разбегу в море..
Проходит время. Точнее, время стоит – вечное, сильное, необъятное. Прохожу я. Двигаюсь навстречу концу этого экстремального путешествия, длиной в Жизнь.
Каждый год проживаю день своей смерти. Каждый год в этот день я вхожу в утро, радуюсь солнышку, дождю или снегу, пью кофе, лечу куда-то, делаю что-то, и не знаю, что именно в такой день, такого числа я когда-нибудь уйду
Ты подарил мне целую Жизнь, благословил меня небом. Нет предела благодарности за доверие, которое Ты оказал.
Мне, такой страстной и жадной до Жизни, даже ста лет мало. Я хватаю её ртом, руками, сердцем. Умываюсь нею, пью её, ныряю в неё с головой. Но наступит день, и я послушно верну её Тебе.
Смерть – это пропуск в следующую судьбу это переезд в новый дом.
Возможно, я буду танцевать дальше по следующим Жизням, подтверждая реинкарнацию, поддакивая ей всеми чакрами. Возможно, растворюсь тишиной в Мироздании.
А может, стану веснушкой на щеке ребёнка.
Знаю лишь одно – я не умру, не закончусь – ведь не бывает так, чтобы меня не было
Спасибо Тебе за эту главу моей Жизни. И за предыдущие – спасибо. И за будущие. Я насовершаю ещё кучу ошибок (Ты меня знаешь), но всё равно продолжу писать главы-судьбы.
Мне уютно в этом измерении – в настоящем.
Мне радостно здесь. Мне хорошо сейчас

Син підписав в своєму телефоні в календарі кожний день – “Найкращий день”
🙂

ми зузтрічали Різдво на Майдані.
Марійка сказала: “Коли приходимо на Майдан – ніби гора з плечей.”

Моя усвідомлена зустріч з Богом сталася, коли мені було років сім. Захворіла мама. Жахливі шлункові болі. Це повторювалося вже кілька років, і напади ставали все важче і триваліше. Цього разу настало пекло. Моя сильна, смілива, весела мама постійно лежала. Папа був поруч з нею, давав ліки. Коли я заглядала в щілинку, то бачила страждання на обличчі мами, а тато просив мене вийти, піти погратися.
Але як гратися, якщо мама мучиться? Це тривало нестерпно довго і краще не ставало. Безпросвітність.
У якомусь непоясненному пориві, я побігла в свою кімнату, впала на коліна і почала молитися Богу, щоб спас маму, щоб вона більше не страждала. Я ніколи не бачила, як моляться. У радянський час боготворити можна було тільки Леніна. Але це була справжня молитва. Усім серцем я кричала Богу: “Допоможи!”
Крізь сльози, пошепки повторювала: “Будь ласка, будь ласка, будь ласка!”.
Того вечора мамі стало краще. На наступний день вона вже пішла на роботу, як ні в чому не бувало. З тих пір напади не повторювалися.
Я зрозуміла – Бог є. І я з ним потоваришувала. Кожен день розповідала Йому про свої сумніви, страхи. Він змивав їх теплою хвилею ніжності. Заспокоював, втішав. Якщо мені було погано, боляче, страшно, я бігла до Нього, ябедничати, і Він виправляв неприємність або пояснював, що все буде добре.
Одного разу старший брат атеїст запитав:
– Тата, мама сказала, ти віриш в Бога?
– Так, – посміхнулася я.
– Але ж ти піонер. Тобі не можна носити червоний галстук в такому випадку.
Я розгубилася. Тому що любила галстук і любила Бога. Я не розуміла, як наявність одного виключає присутність Іншого.
Звичайно, я продовжувала бути піонеркою, яка постійно розмовляє з Богом. Йому я розповідала все найпотаємніше. Він був моїм великим другом. Я Його не боялася – з друзями тепло і затишно, а не страшно.
Потім вірити дозволили. Але я відмовлялася йти до церкви тому, що знала – Бог завжди поруч. Він може сміятися, балуватися, як дитина. Він приймає мене будь-якою – поганою і доброю, боягузкою і брехушкою. З ним можна бути самою собою, і від цієї Його всеосяжної ЛЮБОВІ хочеться ставати краще, щоб не завдавати Йому біль своїми гріхами.
А в церкві всі Його бояться, ніби Він мстливий, злопам’ятний чаклун. В храмі всі похмурі. А Бог любить радість, щастя, сміх. Йому, напевно, дуже сумно дивитися на церкви.
Мені було років дванадцять, коли трапився мій кінець світу. Я гуляла з подругою та її бородатою кучерявої собакою. Нам назустріч йшов знайомий чоловік – хазяїн божевільно-веселого ірландського сеттера. Ми здалеку вітали один одного – так чудово починався вечір! Раптом сеттер побачив біля будинку крихітне кошеня. Воно з цікавістю дивилось на великий світ. Пес радісно підбіг і обнюхав малюка.
Повз проходили два хлопця. Раптом один різко попрямував до кошенятка. У наступну секунду він ударив його ногою з немислимою люттю і пішов далі. Кошеня безпорадно закрутилось на місці. Задня частина була паралізована. Ми стояли в німому шоці. Тоді хлопець повернувся і просто скрутив кошеняткові шию.
Я пішла на пустир, металася по ньому, вила і не могла пробачити собі своє боягузтво – я навіть нічого не сказала цьому виродку. Просто втекла. А потім я запитала свого Бога, як Він міг допустити це? Чому стільки жахів і несправедливості коїться в світі, а Він, Всемогутній, дивиться на пекло і мовчить?
Пізніше я отримала Відповідь на Питання, яке терзало мене стільки років. А тоді, на пустирі я відреклася від Того, Кого так любила, Хто врятував мою маму, і завжди мене підтримував. Я не пробачила кошеня ні Йому, ні собі, ні ублюдку.
Мене спалював біль, образа, розчарування. Я вважала, що мене зрадили. Я думала – Йому плювати.
Протест проти всього, що стосується релігії, богів і іншої нісенітниці. Мій великий Бог безсилий проти сволочі, що ламає хребет кошеняті. Про яку віру може йти мова?
Але питання залишилось закритим. Воно гнило образою всередині і не давало спокійно жити. Тоді я почала читати масу літератури про релігії і богів, яких зневажала.
Багато чого не розуміла в свої дванадцять, шістнадцять років, але раптом Відповідь прийшла.
Кошеня вбила людина, а не Бог. Чому Бог це допустив? Тому, що Він любить і кошеня, і людини-вбивцю однаково. Він створив нас Своєю любов’ю, вдихнув у нас Життя і вручив кожному неймовірний дар – ВИБІР.
Той, хто є батьком розуміє, що дати своїй дитині право вибору – це прояв безумовної любові. Звичайно, простіше вберегти дитя від помилок, підстелити соломки, викликати вогонь на себе, але що це дасть дитині? В’язницю, батьківський полон, несамостійність, тепличне існування.
Набагато важче відпустити. Дозволити здійснити свої помилки, але і свої перемоги. Бог не наглядач з палицею – будеш поганий – дам по попі, поставлю в кут, кину до пекла. Він мудрий, люблячий батько. Ми Його діти. Улюблені діти.
Я не хочу, щоб мої діти мене боялися, мені поклонялися, соромилися бути самі собою. Я хочу дружити з ними, стати їхньою опорою, підтримкою, віддушиною. Хочу, щоб вони були щасливі, а їх поняття щастя не завжди збігається з моїм уявленням про нього. Але я вчуся давати їм цей вибір. А Бог дав нам його по праву народження.
Зло в світі відбувається не з вини Бога. Його творять люди. І найчастіше інші люди проходять повз цього зла, або тікають від нього, бо страшно. Це ми, люди, дозволяємо трапляться стражданням, війнам.
Бог втручається, Бог кричить своєю любов’ю – кожною квіткою, кожним птахом у небі, кожною народженою дитиною.
Але ми, МИ! не чуємо, не бачимо, не помічаємо цієї вселенської любові. Відвертаємося від хорошого. Адже погане цікавіше, скандальніше, страшніше.
Богу боляче. Йому, як батькові, нестерпно бачити, як вбивають один одного його діти. Він любить кожного – і тирана, і жертву. Тому, що його любов безумовна – це і є справжня любов.
Любов тому, що ти поділяєш мої погляди і поводишся так, як хочеться мені – це любов за розрахунком. Сьогодні ти правильно робиш, і сьогодні я тебе люблю. А завтра ти оступився – я тебе ненавиджу.
Вибір відбувається в нас щосекунди. Зараз ми пройшли повз бомжа, що валяється в снігу, а через півгодини допомогли своєю ніжністю дитині впоратися з його почуттям невпевненності.
Вчора ми посварилися з мамою. Накричали на неї, поранили в саме серце, а сьогодні допомогли старенькій бабусі спуститися заледенілими сходинками. Так які ми? Хороші чи погані?
Неможливо судити людину в даний момент. Ми нічого про неї не знаємо, а знаємо її тільки тут і зараз. Тому засудження не має нічого спільного з істиною.
Бог не вміє засуджувати і карати. Він вміє тільки любити. Він не може вбити маніяка, вдарити злодія, згноїти наших ворогів. Адже ми теж чиїсь вороги, комусь незручні і неприємні. Значить і нас – в топку?
Всі жахи творяться руками людей. Досить валити все на Нього, Йому і так боляче від нашого невігластва, від наших страхів, байдужості.
Кажуть, віра повинна бути сліпа. Ні. Досить вже сліпоти цієї, вистачить мороку. Важливо вірити усвідомлено.
Тоді прозріваєш, тоді розумієш, що несправедливості не буває – бувають люди, які вершать моторошні і світлі справи. І якщо ми брешемо, засуджуємо, ображаємо і ображаємося – Бог плаче, а не підло відзначає черговий гріх у записній книжечці.
Коли ми посміхаємося, реалізуємо свої таланти, вирощуємо квіти, гладимо собаку, не проходимо повз чужого болю – Бог радіє, як дитина.
В інституті зі мною вчився хлопець. Звали його Слава. Високий, з величезними блакитними очима.
Одного разу Слава почав задавати питання однокурсникам:
– Ти віриш у Бога?
Більшість відповідали “так”.
Коли Слава запитав у мене, я сказала:
– Ні.
– Зрозуміло, – зітхнув Слава.
– Я в Бога не вірю. Я Бога знаю.
Розчарування в очах Слави змінилося захопленням:
– Можна з тобою поговорити про це?! Розкажи про Нього. Я мрію стати священиком.
І я розповіла Славі багато чого з того, чим поділилася в цій нотатці, – що Бога не треба боятися, його треба любити і дякувати Йому. Дякувати набагато частіше, ніж просити.
Пройшло багато років.. Стався Майдан. І я фізично відчувала Бога поруч. Він пліч о пліч з нами бився проти нечісті. Він носив шини, Він стояв з дерев*яними щітом, Він передавав бруківку.
А ще були ночі, і ми молилися разом зі священиками. Тоді я зрозуміла, що релігія не має до віри ніякого відношення. Священики Майдану ВІРИЛИ і вчили цьому нас.. Серед них був отець Павло, високий, сміливий, щирий. Священик-бунтар. Священик-волонтер. Після Майдану ми знайшлися та похрестили в нього донечку.
Приїхали в його невеличку церкву, яка знаходиться недалеко від Києва. Увійшли. Проміні світла ллються у вікно сонцеспадом. Рідний, неймовірний голос батюшки, маленька дитинка у візочку посміхається усім. Ми одразу зрозуміли – тут живе Бог.
Ніякого пафосу, золота, пузатого попа з незрозумілим бурмотінням, ніяких депресивних людей. Атмосфера легкості, любові до Життя, Правди і Волі.
Бог у всьому – у відкритому погляді священика, в маленькій дівчинці, яка повзає біля його ніг, в іграшках, розкиданих по підлозі, в чорнявому хлопчикові, в голосі жінок, які співають разом з отцем Павлом. Так легко на душі, так світло..
Батюшка заспівав “Україно, молюся за тебе..” Ця пісня-молитва була нашим оберігом кожної ночі на Майдані.
Навіть бабуся наша похрестилася з внучкою- такий був порив душі.
Чарівний день, подорож серця в щирість та любов. Священик-повстанець, отець Павло – неймовірний. Дякуємо Господу, що він є в нашому житті.
.. В дитинстві я бігла до Бога тільки з проблемами, і Він втішав мене.
Коли я подорослішала, то найчастіше кажу Йому СПАСИБІ – адже приводів мільйон. Просто за те, що дихаю – ДЯКУЮ!