Нарешті зрозуміла, що мені нагадують знайомства та спілкування на Майдані. Це як ми в дитинстві знайомились:
– Привіт. Я Наталка. А тебе як звати?
– Таня. Тобі скільки років?
– Сім!
– А мені сім з половиною, в мене зуб шатається! – і побігли гратися.
І всім знайомим, яких зустрічаю, кажу: “Це Таня, моя подруга”, а через дві години привожу Таню додому і кажу мамі: “Привіт! Ми хочемо пити та їсти!!! І, мам, це Таня!”
Мама дивиться на мене з дівчинкою, язики в нас через плечі бовтаються, ми захеканні, щасливі, обличчя в шовковиці. Посміхається мама, йде на кухню розігрівати борщ, а я знайомлю Таню зі своїм котом та улюбленною іграшкою. І такі ми близькі вже, ніби не декілька годин знайомі, а все життя. Мені не треба від Тані нічого – я просто люблю її за те, що вона є.
Так і на Майдані. Навіть ім`я не завжди встигаєш спитати – просто саджаєш людину в свою машину, відвозиш митися, годувати, лікувати додому. Чи люди, які бачать тебе вперше, віддають свої речі тобі на прання (а речей тих у них обмаль). Чи волонтери дають тобі, незнайомій, гроші, і ти їдеш – за свічками, ліками..
ДОВІРА.. ВІДКРИТІСТЬ.. Як нам, дорослим, не вистачає їх в буденному житті. На Майдані без них неможливо. Чужі люди стають друзями один одному, захистниками, помічниками, ангелами-охоронцями..
Мені дуже шкода людей, які так і не збагнули, не відчули на собі, що таке МАЙДАН.