Місяць: Вересень 2014

Вночі перед Хрещенням спали декілька годин. Встали на світанку та поїхали до села Комарівки, де служить отець Павло.
Як завжди, милувалися Україною, що прокидалася від сна. Вересневі поля, мальовничі ставки, веселі пташки танцюють в глибокому небі. Велечезний жовтоблакитний прапор майорить над землею, напис: “Україна понад усе!” Простори.. Села чисті, охайні. Люди пораються на городах, щось будують.
Хоч Міла спала вночі тільки три години, всю дорогу дивилася у вікно машини, питала постійно: “А ще далеко до того, як мене будуть хрестити?”.
Нарешті приїхали. Невеличка хата, купол на ній – це і є церква, де вже почав літургію отець Павло.
– Отець Павло захищав Майдан, а церква – його домік? – спитала Міла.
Увійшли. Проміні світла ллються у вікно сонцеспадом, рідний, неймовірний голос батюшки, маленька дитинка у візочку посміхається усім. Ми одразу зрозуміли – тут живе Бог.
Ніякого пафосу, золота, пузатого попа з незрозумілим бурмотінням, ніяких депресивних людей. Атмосфера легкості, любові до Життя, Правди і Волі. Бог у всьому – у відкритому погляді священика, в маленькій дівчинці, яка повзає біля його ніг, в іграшках на підлозі, в чорнявому хлопчикові, в голосі жінок, які співають разом з отцем Павлом. Так легко на душі, так світло..
Потім батюшка заспівав “Україно, молюся за тебе..” Нас з Єгором конкрєтно порвало – миттєво перенеслися спогадами на Майдан, де ця пісня-молитва була нашим оберігом кожної ночі.
Коли почалося Хрещення, мене ніхто не виганяв з церкви, як в ті рази, коли хрестили Марію та Яна. Отець Павло світиться добром та любов*ю, з ним не страшно. Він випромінює силу, від якої стаєш сміливішим і хочеться радіти життю.
Бабуся Свєта теж захотіла похреститися – такий був порив душі. Отець Павло зробив це з великою любов*ю. Сказав читати молитви, дав листки, де вони написані. Міла розгубилася. Прошепотіла:
– Я ще не вмію читати.. Мамо, ти мені допоможеш?
Моя маленька донечка.. Так уважно слухала, повторювала, все виконувала. Хрещені в неї чудові – Даша та Діма, неймовірні люди, які завжди поруч, завжди підтримають – наші веселі друзяки, якими ми пишаємося.
Це був чарівний день, і ми всі його заслужили. Отець Павло запрошував нас приїжджати до нього. І ми це обов*язково зробимо, бо душі тепло поруч з ним, хочеться ділитися своїм почуттям подяки з усім світом.
Це була справжня пригода, подорож серця в щирість та любов. Священик-повстанець, отець Павло, Ви неймовірний. Дякуємо Богу, що Ви є в нашому житті.
Слава Україні!

Ми хрестили Мілу.
Стільки вражень, стільки любові, стільки Бога було сьогодні з нами і в нас..
Я, м*ягко кажучи, погано відношусь до церкви та релігії. Не люблю пафос та фарисейство попів. Бабуся розповідала про батюшку з їх села, якого розстріляли комуністи. Батюшка, який не боявся за себе, не відрікся від Бога, а перед загибеллю прийшов до моєї баби Марфи, довірив їй сховати та зберегти Біблію, ікони..
Скільки священиків знищено.. Справжніх, щирих, чесних..І не вірила я, що лишилися в Україні батюшки. Але Майдан подарував нам зустріч з НИМ.
Ми побачили його у перші ночі на Майдані. Високий, сміливий, бунтівний, він заспівав:
Україно, молюся за тебе,
Як за матір гріховно-святу,
За блакить твого вічного неба
І за ниву твою золоту.
Україно, молюся за славу,
За твою непокору століть,
За столицю твою златоглаву,
Що по груди в тополях стоїть.
Україно, молюся за мову,
За божественну мову твою,
І за вроди твою калинову,
Від якої добрішим стаю.
Україно, молюся за пам’ять
Убієнних за волю синів
І за тих, що у душах запалять
Пломінь правди, щоб край заяснів.
Україно, лише в милосерді
Час єднання синів настає.
То нічого, що ми не безсмертні,
За безсмертя молюся твоє.
Отче наш, у Твоїм часоплині
Все минає – ридай не ридай.
Прости, Боже, гріхи Україні
І надалі грішити не дай.
І ми зрозуміли, що зустріли Батюшку.
Потім було багато подій – страшних та щасливих, було боляче та радісно. Були втрати та перемоги, і завжди поруч був він, Отець Павло Добрянський. Ми йшли на його світло, яким він проганяв нечість з Майдану.
Бувало дуже лячно, але якщо виходив цей священик і співав чарівне, вже таке рідне: “Україно, молюся за тебе..”, ми знали – ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
Я стояла посеред ночей та морозу, зігрівалася його безмежною Вірою та Силою, і обіцяла собі – коли Майдан переможе, похрестимо дитину саме у отця Павла.
І цей День настав. Обов*язково розкажу про це трошки пізніше.
Дякую Тобі.
Дякую Вам, О.Павло Добрянський

Моя старшая дочь Мария наверняка в прошлой жизни была японцем. И в этой жизни достойно продолжает путь самурая.
Сначала она выбрала родиться в час, когда цветут вишни и сливы – тогда весь мир вспыхнул белоснежными лепестками. Наш балкон обнимал нарядный, как невеста, абрикос. Дерево осыпало Машеньку, спящую в коляске, белыми лепестками, аромат весны и счастья кружил голову.
Маша вообще росла японообразным ребёнком. Всегда вежливая, улыбчистая, с почтением относится к взрослым и пожилым людям, уважает сверстников, любит маленьких детей.
Дальше – больше.
Дочка постоянно интересовалась Японией, расспрашивала что там и как. А почерк её до сих пор больше иероглифообразный, за что оценки в начальной школе существенно занижались.
Тренер по карате офигел от Маши на первом же занятии, забыл обо всех тренирующихся мальчиках, и пел дифирамбы боевому таланту ребёнка. “У неё врождённое чувство ведения боя! Это самородок! Маша – моя любимица!” Рядом с огромным тренером стояла восьмилетняя Мария, хрупкая, добрая, нежная моя девочка, у которой оказывается, сердце воина. В одно мгновение из женственной, покладистой доченьки, она превращается в отважного, сильного бойца.
Послушание, скромность, любовь ко всему живому удивительным образом сочетается в Маше с умением постоять за себя и других, с невероятным внутренним стержнем.
Япония прорывалась из Марии даже через творчество. Например, рисуют дети пейзаж по образцу, который им предложил учитель. У всех пейзаж, как пейзаж, у Маши – Япония. Или нарисовала украинку, Ян спрашивает: “А почему она у тебя такая японская?”
Когда Маша заходила в гугл-переводчик и узнавала как пишутся и произносятся те или иные слова на японском, записывала их в блокнотик, я поняла – ребёнка надо отдавать на курсы. Пока размышляла, Маша нашла в инете занятия японскому языку для детей. Каждый день спрашивала, не набралась ли группа.
И вот настал день первого урока. Маша ехала на занятия как сгусток любви, излучала радость, светилась счастьем. “Мама, сбывается моя мечта!!!!”
Из кабинета вышла с папками, азбуками, учебными материалами. Когда я во всё это заглянула, мне поплохело:
– Ты понимаешь, что здесь написано?
– Конечно, мама! – ребёнок сиял, как солнце. – Это так интересно!
Вот так человек нырнул с разбега в другую культуру, в другой мир, в свою стихию и мечту. Успехов и открытий тебе, моя украино-японская девочка.

Посреди галопа по любимому приключению – Жизни, у меня есть отдушины – порталы в меня саму – тренинги, путешествия и татуировки. Это мои личные нирваны. Конечно, хотелось бывать там гораздо чаще.

Сегодня я оказалась внутри своей мечты. Теперь по моей руке гуляет котёнок – моя волшебная котоФейка, которая ворвалась в судьбу нашей семьи два года назад, осенью, и вылечила меня от неизвестной, очень бОльной болезни.

Однажды я нашла потрясающего мастера, в шедевры которой влюбилась с первого взгляда. Так хотелось женской руки, женской энергии – и Вселенная подарила мне счастливую встречу с Алёной Scady. Это близкий мне по духу человек, замечательная мама, волонтёр, спасатель животных. Поэтому увековечить котоФейку я доверила именно ей.

У парку Шевченка є бокси для книг. Жовтенькі, прикольні, прозорі. Правила користуваня такі: береш одну книгу почитати, другу залишаєш. Такий собі круговорот книг у природі.

Сьогодні ми завезли туди купу чудових книжок.

Інетелігентна жінка похилого віку заглянула до боксу. Уважно передивилася міні-бібліотеку. Хлопець з дівчиною, студенти, посміхнулися щиро:
– Ух ти! Дякуємо!

Так світло, так сонячно стало на душі в цей дощовий день. Я вірю у свідомість та порядність українців, знаю, що в нас теж будуть і вже Є такі портали безкорисливої взаємодопомоги.

Прорвемося, брати та сестри!

жду сына с хип-хопа. Флаги, маленькими крылышками играют на ветру, стучат в окна. Скоро занятия закончатся, начнётся тренировка у следующей группы. Отовсюду сходятся дети. Идут деловые маленькие взрослые, со спортивными сумками через плечо.

Из двора выходит девочка. Вместо того, чтобы обойти забор, она привычным движением взбирается на ограждение и легко перепрыгивает его. Драгоценная минута жизни сэкономлена.

Ловлю себя на том, что улыбаюсь. И вспоминаю.. Я ведь такая же была триста лет тому назад – тоже через заборы, по крышам, над обрывами – только бы скоротить расстояние, только бы успеть, опаздывая до неприличия. И почувствовать обязательную дозу преодоления, полёта, риска.

Любую самую простую дорогу я превращала в интересный путь с опасностями, препятствиями, барьерами. Даже сейчас перепрыгиваю то, что мамам не положено, и перелезаю там, где девушки карабкаться не умеют.

Эта девочка, спешащая на тренировку, спешащая жить, перенесла меня в хулиганское, замурзанное шелковицей детство, где самым замечательным было – убегать от любимого мальчика по крышам, тополям и брошенным стройкам. Убегать потому что он – казак, а я разбойник, потому что жизнь прекрасна, и этот следующий забор – очередной экзамен на мою ловкость и отвагу.

Спасибо тебе, девочка, за напоминание о том, кто я, и какая я настоящая.

Дівчатка мої трошки захворіли. Сидять дома, але часу не гають. Марійка вчить Мілу писати, читати, малювати.

Сьогодні завдання намалювати поні з улюбленого мультика. Міла сама вибрала героїню Радугу, але як дійшло до справи, піджала хвостик.
– Я не вмію малювати поні та дівчаток
На що Марія голосно відповіла впевненим тоном:
– Міла, а ну скажи: “Я особистість! Я все зможу!!!”

Від такого напору і віри в неї, Міла розправила плечі, взяла олівець, і намалювала неприборкану поні.

а потом берёшь и наезжаешь задом своей любимой патриотичной машины на молодое деревце. Это звиздец. Позорище.. И стоишь, смотришь на поломанные веточки, а все вокруг смотрят на тебя. Жёсткая жесть.

Неистовая защитница природы, всё детство спасающая сломанные деревья, сегодня я боднула задом орех, который стоял и никого не трогал. Я его не заметила..

Вернулась домой раздавленная, будто проехали по мне, а не я по дереву. Призналась детям в совершенном преступлении, металась в поисках ленты какой-нибудь или верёвки, чтобы перевязать сломанные веточки (хотя больше хотелось повеситься). Чувство вины сжигало душу. Дети утешали меня изо всех сил, но я казнила себя беспощадно. У меня с обижателями природы разговор короткий, даже если этот вредитель я сама.

Нашла бинт, пластырь, взяла ножницы. Собралась идти оказывать первую помощь деревцу, пострадавшему от тётки, которой повылазило.

Дети сказали, что идут со мной. Я им посоветовала наклеить бороды и надеть тёмные очки, чтобы их не узнали.
– Вы точно не стыдитесь ходить рядом с матерью преступницей? – спрашивала я ребят, разрезая бинт на удобные куски. – Как же это ужасно сделать гадость, которую сделать не хотела!!! – причитала я.
– Мам, но это всё-таки лучше, чем сделать плохое нарочно, – обнимая меня, сказала Маша, которая явно не собиралась отрекаться от своей непутёвой матери – давительницы деревьев..

Мы пришли на место преступления. Там не было отряда милиции, гневных гринписовцев, и возмущённых прохожих. На столбах не висели объявления с моим фейсом “Разыскивается маньячка, уничтожающая деревья. Вознаграждение гарантируется”.. Только стояло хрупкое деревце с обломанными веточками. Я подошла к нему. Дети начали гладить листья. К счастью, ствол не покалеченный, каким-то чудом уцелел – наверное, потому что гибкий.

Я перевязывала ветви и просила, просила, просила прощения..

Дети сказали, что будут навещать этот орех. И я буду.
Живи, милое дерево, выздоравливай. Прости меня, пожалуйста, если можешь.

P.S. Терпеть не могу женщин за рулём.

Приїхали ввечері на Жилянську віддавати малюнки для військових. Тиша, темрява навколо. Багато машин у вишиванках, з надписами ПТН ПНХ. У повітрі зависла тривога. Час немов зупинився.. Хлопець у формі прощається з дівчиною..
В машину завантажують речі. Ми встигли з промінчиками світла від дітей майже в останній момент. Суворе обличчя волонтера подобрішало, засяяло посмішкою, коли побачив жовто-блакитні малюнки зі словами віри та подяки. Хлопці на передовій кладуть ці малюнки під броніжилети, до серця.

У Марійки в школі вчителька мистецтва запропонувала дітям створити малюнки для наших захистників. Учні з радістю відгукнулися і з натхнененням створили чудові роботи.
Одну порцію малюнків відправили в госпіталь пораненим хлопцям. Інші сьогодні завеземо до Армії SOS, звідки ці сонечки дитячих душ відправляться на фронт, та стануть оберегами, підтримкою для наших мужніх чоловіків.
Кожен малюнок, як частинка тепла, як молитва. Я йшла до машини з букетом витворів мистецтва дитячих сердець, притискала їх до грудей – вони зігрівають, випромініють віру, надію, подяку та любов до самого неба.