Чому ділитися своєю радістю зі світом вважається інтимно-пафосним, а скаржитися й засуджувати — нормою?
Чому ниють про невдачі вголос і гучно, а щасливим треба сидіти тихенько та мовчати в тряпочку?
Чому більшість батьків, не соромлячись, сваряться при дітях, а цілують один одного крадькома чи під покровом ночі?
Чому бути вразливим, чутливим — ознака слабкості, а цинізм — став синонімом сили?
Чому кричати від оргазму соромно, а один на одного — нормально?
Чому критикують — як дихають, а подяку вичавлюють з себе, чи навіть зовсім не кажуть «спасибі», проковтують, тому що незручно..
Чому добре слово вважають лестощами, а погане — щирістю?
Чому голосно сміятися непристойно, а ходиш з унилою пикою — значить ти нормальна, адекватна людина.
Чому скаржитися на життя — це хороший тон, а оспівувати її — щонайменше вважається дивацтвом?
