Народження Щастя

Це була важка вагітність. Перші місяці я взагалі не їла, і всі сили йшли на те, щоб не зомліти. Чотирьохрічний Ян важко отруївся нітратними овочами, прийшлося лежати в лікарні під крапельницею. Додому син повернувся слабким скелетиком, а я – прозорим привидом. Матка стала твердою як камінь, і я пару раз лежала на збереженні в жахливих палатах з садістами лікарями. Бувало так, що пройти декілька метрів ставало проблемою.
У Єгора на роботі почався проект. Він майже не з*являвся вдома, працював цілодобово.
Я трошки очухалась, багато працювала, весь час за кермом. Заморювалася так, що відключалася, коли вела авто. Такого скаженого ритму не витримала душа поета, і я сильно захворіла.
Коли я проковтнула десяту таблетку суворого антибіотика, Міла вирішила, що пора народжуватися, і в мене відійшли води. Почалися пологи, Єгор був поруч, але постійно розмовляв по телефону з шефом. Так і народжували втрьох – разом з начальником.
Але все це фігня, зато в нас з*явилася дівчинка-радість, дівчинка-смішинка, дівчинка-веселка!
МІЛА!
Чотири роки тому ти прийшла в нашу родину, а за дев*ять місяців до цього чотирьохрічний Ян сказав мені:
– Мама, мені наснилося, що в тебе буде дитинка.
І через пару тижнів я узнала, що дитинка, дійсно, збирається прийти на цю планету.
Мілочка, ми полюбили тебе одразу – з двох смужок на тесті на вагітність, з перших секунд тебе в цьому Всесвіті. Пам*ятаю перешу ніч з тобою вдома. Я в дитячій з тобою на руках. Марійка з Яном в своїх ліжечках, я бажаю їм доброї ночі і раптом розумію, що нарешті ми всі разом, знайшли один одного серед зірок і життів. Всі пазли зійшлися! Мене охопило неймовірне почуття гармонії, при чому такої, желєзнобетонної.
Мілочка, радість моя, ти зірочка, ти янголятко. Щастя тобі, дівчинка, здоров*я, довгого, чудового життя, любові та миру!
Обняла Мілу:
– Дякую тобі, сонечко, що народилася у нас.
Донечка пригорнулася до серця і сказала:
– Богу дякуй. Це все Він.

..

Мои дети пока не очень большие, поэтому могу спокойно умничать о том, как найти общий язык с мелочью пузатой. А вот что делать с юными людьми, которые выходят в большую жизнь без особого опыта, а их старые установки разбиваются в пух и прах о честную реальность?
Родители очень хотят помочь ребятам, но часто бывает, что пути отцов и детей разошлись ещё в детстве, уже давно дочки и сыновья поняли, что пап-мам больше интересует карьера, телевизор или разборки друг с другом, чем они. Невозможно всю жизнь отфутболивать детей с их “маленькими проблемками”, а потом бац – и в один прекрасный день стать близкими, требуя делиться проблемами большими.
Однажды я стала свидетелем, на мой взгляд, настоящей материнской любви.
Была у меня подружка Наташка. Мы вместе с ней снимали комнату, когда приехали в Киев. В любовных отношениях у Наташки случилась жопа. У меня жопа была ещё больше (в смысле – на личном фронте), но рассказ не обо мне.
Сидели мы с Наташкой в какой-то очередной сердечной коме.
Курили по две пачки сигарет в день, пили, плакали, вешались на брудершафт – в общем, классические жертвы несчастных любовей.
Надо сказать, Наташка – девочка примерная во всех отношениях. Так как знаю её с первого класса – утверждаю, что это была круглая отличница, всегда стремилась стать ещё лучше и умнее. Читала, рисовала, прилежно занималась айкидо. Приехала из Николаева учиться в киевский ВУЗ и училась, кстати, замечательно. Мальчиков не водила, сидела спокойно дома, никого не трогала. Но тут в её жизни снова, как когда-то в школе, случилась я. Почему случилась – потому, что масса у нас с Наташкой было приключений в бурном детстве. И вот, приехала я в Киев на месяц – пожить чуток в столице. Ну и понеслась..
Причём я тоже была хорошей девочкой – без всяких там мальчиков и алкоголических замашек. Тоже много читала, хорошо училась и так далее. Но, как показывает практика, если к одной примерной девочке прибавить другую примерную девочку, получаются две плохие девочки.
Однажды я предложила Наташке покурить, и она, к моему удивлению, согласилась. К тому моменту я уже два раза курила, поэтому была опытной, прожжённой тёткой на фоне, бездарно затягивающейся ментоловым дымом, Наташки.
Но отличницы не сдаются! Они привыкли во всём достигать совершенства.
Чтобы научиться курить правильно, Наташка высосала подряд три сигареты, и глубокой ночью мы отправились за новой пачкой потому, как по боевому настрою Наташки, я поняла, что покупать никотиновую замолодь поштучно – не имеет смысла.
И начала моя Наташка курить, как паровоз. А я – как полпаровоза. Но мне было хорошо – никаких знакомых вокруг, никто маме не расскажет – хочу курю, хочу бухаю, хочу халву ем. Свобода!
А бедной Наташке приходилось маскироваться, шифроваться и бояться потому, что строгая хозяйка квартиры, где мы снимали комнату, очень блюла и бдила. И оберегала Наташкину девичью честь. На мне хозяйка почему-то сразу поставила крест, хотя моя честь была не хуже, чем Наташкина, между прочим.
После этого лирического отступления, возвращаемся к жопе.
Не знаю, каким способом Наташкина мама узнала о депрессухе дочери – то ли хозяйка всё-таки наябедничала, то ли по голосу в телефоне определила, то ли просто чуечка, но мама таки приехала собственной персоной, к нам, как бы в гости..
Мы отложили резанье вен и массовое самоубийство на завтра, когда родительница уедет восвояси, и радостные выбежали её встречать. Пошли пить чай, болтать о том о сём, щебетали, хохотали – идиллия. На маме всё равно не было лица.. На нас, наверное, тоже.
Когда спектакль с тремя плохими актрисами с позором провалился, мама предложила дочке пойти погулять. Наташка седела на глазах. Она боялась и не хотела идти, но куда деться от родной матери, пусть даже очень тактичной.
В глубине души, Наташка понимала, что отбилась от рук, и эта, когда-то родная женщина, теперь абсолютно чужой человек, который ни хрена не знает о проблемах дочери, о её сердечных метаниях, о том, о чём стыдно говорить, тем более маме.
Мы обе боялись скандала, который так любят закатывать родители. Боялись обвинений, разоблачений, что никакие мы не хорошие. Особенно переживательно было за Наташку – меня-то её мама не тронет.
В общем, пошли они “гулять”. Напоследок мы с Наташкой обменялись взглядами, полными страха и понимания, что хана теперь нашей взрослой жизни. Не умеем мы её жить.
Их не было очень долго. Несколько часов. Я не находила себе места, волновалась за обеих. И вдруг, когда в очередной раз, я в тихой истерике вышла на балкон перекурить свои нервы, заметила на скамеечке во дворе Наташку с мамой. Они мирно болтали о своём, о женском. Я вылупилась на эту парочку, чуть не выпав с балкона. Нормально? Я тут дурею, с ума схожу, а они шушукаются, как две подружки, хихикают..
Наташка заметила под балконом мою упавшую челюсть, занесла её мне и подпрыгнула от радости до потолка. Я накинулась на неё с кучей вопросов, как такое возможно? Почему они с мамой счастливые?
И Наташка, захлёбываясь от восторга, рассказала, что сначала они бродили по улицам, разговор не клеился. Обе недоговаривали, врали, не смотрели друг другу в глаза. Это был ад, пытка, а не прогулка. И вдруг мама остановилась и предложила:
– А давай покурим!
Наташка в шоке посмотрела на родную мать, которая вообще не держала в руках сигарет. У них даже папа не курил никогда.
– Ты уверена? – спросила её Наташка.
Мама была уверена и очень смущалась.
Наташка достала из кармана пачку сигарет, и они закурили. Мама кашляла. Им было очень неловко и странно видеть друг дружку курящими, но вдруг на душе сбылась лёгкость. Они засмеялись и снова стали близкими людьми, только с сигаретами в зубах. Наташка рассказывала, что никогда они ещё не были так откровенны и интересны друг другу. Никогда не были такими родными. И, оказывается, совсем не ужасно признаваться в чём-то тайном, делиться личным.
Подружка быстро мне всё это сообщила и, счастливая, помчалась во двор к маме. Я, слегка обалдевшая, снова вышла на балкон, и увидела их, весёлых и светлых, как ни в чём ни бывало, продолжающих разговор. Наташка что-то рассказывала, мама сияла улыбкой и очень внимательно слушала.
Я понимала, что сейчас они заново знакомятся друг с другом. Впервые общаются, как взрослые женщины – это и страшно и захватывающе одновременно. Мама смотрела на свою двадцатилетнюю дочь, натворившую кучу глупостей и ошибок, потерявшуюся и запутавшуюся, и принимала её вот такой, непутёвой и неудачливой.
Ни одного укора, ни намёка на осуждение – только глаза в глаза, только две души нараспашку..
Я сквозь слёзы и наступающие сумерки смотрела на маму и дочь, сидящих на скамейке, посреди безлюдного двора.. Наташка затягивалась ментоловым дымом, а рядом нелепо держала сигарету и неловко курила её мама.

бажання

У нас в родині є традиція, якщо хтось бачить на годиннику час, коли кількість годин співпадає з кількістю хвилин, наприклад 10:10, чи 21:21, то говоримо гучно: “21:21 – загадуємо бажання!” І всі загадують.
Сьогодні бачу 14:14. Кажу:
– 14:14! Загадуємо бажання! – і бажаю всім серцем, щоб наш друг, який скоро їде на війну повернувся живим та здоровим.
Міла питає в мене:
– Мам, ти вже загадала?
– Так.
– І я.
У Міли скоро День народження. Їй буде чотири роки. Кожного дня с того часу як випав сніг вона прокидається, біжить до вікна і радіє: “Ура! Зима!!! Сьогодні мій день народження!!!” І кожного ранку я кажу донечкі, що треба трошки почекати, що сьогодні ще не той самий день. Міла вся в передчутті свята, подарунків, вона так мріє, що їй виповниться аж чотири роки! Тому я звісно, подумала, що її побажання – якась іграшка, чи щоб наступив день варення.
– Мам, я загадала, щоб наші люди перемогли.

Дивлюся на свою маленьку донечку Мілу. Це чистий аркуш – пиши, що хочеш. Вона вірить, дивиться на мою реакцію, на моє ставлення і повторює. Все повторює.. Це колосальна відповідальність .. Як вести себе? Які цеглинки-установки закладати в цю маленьку Велику Душу? Щоб смілива. Щоб добра. Щоб сильна, цілеспрямована, чуйна, щедра, щира. Напевно, тільки особистим прикладом – тільки так передається. Все інше – ханжескі потуги зробити людину Людиною.
Пам’ятаю, як казала маленькій Марійці: “Люби себе. Що б не відбувалося, люби себе. Тоді й інших зможеш любити по-справжньому.”. А сама думала, як же мені себе прийняти? Як пробачити себе? І коли щось відбувалося погане, і було сумно, Маша – мій янгол-охоронець, нагадувала: “Мамо, препини про погане. Ти ж кажеш, щоб я себе любила. Ось і ти себе люби”.
Так просто. І так важко. А потім в одну секунду – бац .. і перестаєш себе мучити. І на місце страху приходить щось тепле і ласкаве. І розумієш, що помилятися можна, і бути поганою, неправильної теж можна – головне, що не зі зла, не навмисне такою вибирала бути. Шукала шлях і загубилася, заплуталася, злякалася. І більше не хочеться себе труїти совістю. Хочеться до світла.
Якось до Марійки в клас приходив психолог. Серед завдань і тестів був такий: перерахувати на пальцях п’ять улюблених людей. І Марія назвала:
мама
тато
брат
сестричка
я
..Тільки своїм прикладом впливаєш. Слова не діють, тільки вчинки..
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я бачив, як ти повісив мій перший малюнок на стіну,
І я захотів намалювати ще один.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я побачив, що ти годуєш бездомного котика,
І я подумав, що добре піклуватися
Про тварин.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я побачив, що ти печеш мій улюблений пиріг,
І я зрозумів, що навіть мале може бути особливим.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я чув, як ти молишся,
І я повірив в те, що існує Бог,
З Яким можна говорити у будь-який час.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я відчув, як ти цілував мене перед сном
І я відчув себе коханим.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я побачив, як сльози капали з твоїх очей,
І я зрозумів, що іноді буває боляче,
І це нормально поплакати.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я побачив, що тебе цікавить моє життя,
І я захотів стати тим, ким я повинен стати.
Коли ти думав, що я не дивлюсь,
Я дивився.
І тепер хочу подякувати тобі за все те,
Що ти робив,
коли ти думав, що я не дивлюсь.
(с)

открытие

У наших кошек три разных корма. У Музы для стерилизованных кошаков, у Йоги для котеек бальзаковского возраста, у Феникса – для малявок.

Ян с хрустом разжёвывает корминку:
– А у Феникса самый вкусный корм, кстати.
Маша с ужасом:
– Ты что, он же из мяса сделан! – (наши дети-вегетарианцы)
Ян не поверил, но объедать котов перестал.

30.11.2014

Це був потужний день. Марія та Ян приймали участь у змаганнях по карате. В результаті у доньки переше місце, у сина третє.
Наша відповідальність перед Богом – виростити, виховати своїх дітей сильними, мужніми, сміливими, здоровими. Працюємо над майбутнім країни далі.