Розказую Мілі про її ребра.
– А я думала, що це мої крила..
:-)
“Щось алгебра підозріло легка.. Треба дивитися в оба..”
Марічка
Якби..
Якби по всьому світу замість піару війни пустили відеороліки, соціальну рекламу, де військові з тієї та іншої сторони, що воюють між собою, раптом кинули нафіг свою зброю, вилізли з танків, подивилися в чисте небо, що навіть над руїнами пахне миром, нарвали польових квітів і повернулися з букетами додому, подарували квіти своїм коханим, любим дружинам, мамам, тоді б, смію сподіватися, ЩОСЬ в людях змінилося б, трансформувалося.
Світом управляють мислеОбрази. Суспільству нав*язують Образи війни, а не миру. З телевізорів, білбордів, інтернета на нас дивляться мужні чоловіки. Вони дійсно є мужні, але чи приклад вони для майбутнього? Хлопчики – майбутні чоловіки, вбирають в себе цю руйнівну програму, грають у війну, стріляють один в одного з іграшкової зброї, гинуть понарошку. Це така міцна візуалізація, такий потужний запит у Всесвіт, таке страшне створення майбутнього.. І воно збувається, і пекло вилазить з “понарошку”, стає реальністю.
Це вигідно тим, хто управляє світом. Вони вже залізли в наші дома і голови зі своїм піаром війни, вони лапають наші життя брудними руками, але люди, в нас ще залишилися душі..
Що ми можемо зробити?
Ми можемо візуалізувати Образи миру, спокію, радості. Уява – це потужній інструмент створення реальності. Можемо уявляти, як на нашій пораненій землі затягуються рвані від снарядів рани, як чоловіки (наші і вороги) немов прокидаються від страшного сну, озираються навколо, усвідомлюють, що земля не хоче, щоб за неї вмирали. Земля благає, щоб на ній ЖИЛИ, жили щасливо, гідно. Земля мріє, щоб на ній народжувалися діти, щоб розквітали сади і засіювалися поля, щоб люди збирали врожай і їздили один до одного в гості, а не вбивати.
Якщо кожен з нас зупиниться на хвилинку в цьому дні, закриє очі і чесно уявить собі мир – мир станеться з нами. Бо все починається не десь там, а з нас, з мене.
Кожного дня, як молитва – Образи світла, щастя.
Миру нашим душам, нашим сім*ям, нашим домам, нашій планеті.
Серцем до сердця.
третє вересня
Вперше за декілька років ми прокинулися в школу вчасно. Вперше за декілька років діти спокійно поснідали (навіть вели душевні бесіди і розпивали чаї). Вперше одяглися не як в армії за 30 секунд, бо запізнюємося остаточно і безповоротно, а повільно і з усмішкою. А до першого урока ще багато часу, і не треба мчати на машині зі скоростю вітра, а можна пройтися по свіжому повітрю, порозмовляти, настроїтися на навчання.
Але.. Саме в цей день, коли все так чудово починалося, ми вийшли на двір і побачили дим, смог, фучність.. Я спробувала вмовити дітей залишитися вдома, але вони були категорично проти. Пішли собі, сміючись в прекрасне далёко.
Я у відчаї притискала кота до серця і дивилася їм услід..
Раптом згадала, що забула покласти Марічці судок з яблуневим пірогом. Ура! В мене з’явився предлог ще поспілкуватися з дітьми!
Єгор запропонував свою поміч, але я її отвєргла, і як була, пардон, в негліже, стрибнула в машину і поїхала наздоганяти дочку й сина. Настигла їх на півдорозі до школи. Підманила пірогом. Ще раз благала не йти, бо дим, бо це небезбечно і взагалі недобре для здоров’я.
– Мам, якщо буде погано, ми подзвонимо, і ти нас забереш. Їдь додому.
– А може все таки..
– Мамо!
Я піджала хвіст і поповзла за ними. Випередила трішки і знову зупинилася біля тротуара – бо я дуже цілеспрямована, і надія вмирає останньою.
Дочекалася, коли діти будуть проходити повз. Ян помітив мене, закатив очі і сказав Марійці: “Знову мама!”
Дочка озирнулася, похитала головою і побігла від мене галопом. Ян за нею.
Але в мене довгі руки. Я все рівно дожену і причиню добро. Їхала за ними і кричала на всю вулицю:
– Як тільки захочете додому, дзвоніть, я одразу вас заберу!!!
Стояла одна-одіньошенька, спостерігала, як вони щасливі забігають у школу, і без здобичі повернулася додому.
Єгор подивився на мене, розчаровану, схвильовану, в негліже, і напоїв кавою.
Дітей Єгор забрав після третього урока, бо школа скоротила навчання в цей день. Ми воз*єдналися і їмо цукерки, якими Марійку пригостила однокласниця-іменинниця. Ще Марійка отримала 11 по німецькій, а Ян приніс в щоденнику червоний запис “Супермолодець!!!” по праці.
Класно, що вони мене не послухали і втекли в школу. Отримали хороші оцінки + цукерки.
Тому, якщо ви бачите машину, яка переслідує дітей, і водій в істериці заманює їх пірогом, не думайте що це обов*язково маньяк. Можливо це я.
Коли в сім*ї живе справжня дівчинка
***
– Ян, включи якусь ізящну пісню!
***
Єгор робить шкаф.
Міла:
– Я теж буду робити шкаф з папою. Я вмію. І люблю допомагати людям. А ще, коли я допомагаю, я вчуся. Якщо мені не дозволяти вчитися, тоді я виросту і не буду вміти робити шкафи. І тоді всі скажуть: “Що це за дівчинка, яка не вміє зробити шкаф?”
***
Міла співає пісню Мері Попінс:
Вы само совершенство! Вы само совершенство
От улыбки до женства* выше всяких похвал.
*Женство – Це любовь, така любов, що втриматься не можу, і аж сльози (примітка Мили)
***
Ян і Міла посварился з-за іграшкового грузовіка. Ян не дає його сестріі:
– Він мені потрібен по сюжету!
Всі вже не знають, куди дітися від їх війни. Раптом Міла відриває обличчя від подушки і крізь сльози кричить нам з Єгором:
– Ну, звісно! вам краще ніж мені!!!!
– Що ти маєш на увазі?
– Вам краще! У вас є дім, у вас є діти, а у мене нічого немає, навіть грузовичка!!!
– Так які до нас претензії? В чому ми винні?
– Це не претензії! Це мені дуже сумно!
Ян, дивлячись на цю істерику, здається:
– Добре, я дам тобі грузовик.
Міла руки в боки:
– Не треба!
– Чому???
– Я вже розхотіла!!!! – сидить набурмосена, шморгає.
Ян протягує сестрі дорогоціний грузовик. За рулем іграшковий, але дуже схожий на справжнього, таракан.
– Не хочу я! Мені не потрібен грузовичок з тараканом! Мені треба вкласти там свого динозаврика спати.
Ян слухняно забирає таракана і віддає яблуко розбрату сестрі.
Міла зі скорбним виглядом бере грузовичок і гордо, з червоними від сльоз очима та рожевим носиком, йде до кімнати. Ян щасливий, що грузовичок від нього все ж таки прийняли.
Першовересневий флешмоб. Діти в школу – мама в пляс
