Вересень 1998.
Я приїхала до Києва на місяць. В мене був складний період, я прагнула переключити пульт життя на інший канал.
Я одразу полюбила це місто-парк. Закохалася в дивовижну природу, в сильний та ніжний Дніпро. Захлинаючись зірками, потонула у неймовірному небі над столицею.
Я гуляла по Києву запоєм, цілодобово, до крепатури в тілі. Виходила з дому і йшла туди, куди вело мене за руку чарівне місто. Ввечері, коли світ обіймала темрява, я сідала в старий тролейбус та їхала до кінцевої, і знову по колу. Побачення з Києвом і з самою собою..
Стало зрозумілим, що тут треба обов*язково завести собаку і закохатися, щоб було з ким гуляти по паркам. Дійсно, зі мною трапилися і собакевич, і коханий – все, як мріяла.
Вересень 2015.
Відвезла дітей до школи, в садочок, чоловіка – на роботу. Пішла гуляти з собою. Сіла на лаву в улюбленому парку. Верби розпустили коси, милуються своєю вродою перед дзеркальним озером. Дівчата-старшокласниці сонячно посміхаються красеню-вчителю фізкультури. Хазяїн смішно сварить неслухняного барбоса. Жінки гуляють, розмовляють українською – ніби струмочок біжить – переливається мова з серця у серце.
І все таке рідне – пагорби, вкриті смарагдовими й золотими килимами, і дерева з королівською осанкою. І каштани. Я люблю їх не коли цвітуть, а саме зараз, коли вони хуліганісто ціляться в нас шоколадними плодами-м*ячиками, що відполіровані самою природою.
Горобці, немов маленькі літачки, здіймаються у повітря. Качечки медитують, а деякі пірнають і застигають на хвилинку попами вгору. Затишно.
І небо – густе, безмежне, що обіймає душу і розфарбовує очі блакиттю.
Я сижу на лаві, як Форрест Гамп, і зізнаюся у коханні Києву, що вживлений в мій ДНК. Місто, з яким моє серце танцює танго. Місто, де я дихаю і літаю. Місто, де я знайшла себе.