Наїздилися, нагулялися, закохалися у жовтневий Київ.
На бігборді надпис “СТАРІТИ НЕМАЄ ЧАСУ” і фото дідуся. Повз проходив сивий чоловік. Зупинився, роздивився, задумався.
Біжу за Марійкою на курси. Бульвар Шавченка розритий, роздертий, асфальт знятий з дороги, немов шкіра. Біля водія ескаватора стоїть стильний хлопець, про щось розмовляє з робітниками. І такий він, яскравий, симпатичний, виділяється на фоні ремонту.
Вертаємося з Марійкою, жуємо круасани з вишнею, сміємося, і раптом.. той красень сидить в кабіні ескаватора на місці водія і шкрябає ковшом пісок в ямі. Робітник дає йому команди. Хлопець слухняно їх виконує – висунувся з машини, намагається старанно працювати. І все це під драйвовий музон, який взривається в серці, злітає в небо. Звичайний сюр. Ми аж зупинилися з Марією. Не могли відірватися від цієї картинки, ніби попали у кліп чи кіно. Милувалися метросексуальним хлопцем, слухали пісню.
Потім пішли в парк Шевченка. Там книги живуть в будиночках-бібліотечках. “Собака Баскервілей” наприклад, ще декілька романів. Люди зупиняються, беруть чи приносять книжки. Мілу зацікавив “Гулівер”. Сіла на лавочку, роздивлялася картинки.
Прижилася все ж таки в нас ця чудова традиція – ділитися книгами з незнайомими людьми.
Затишний парк з деревами, у яких є очі, Шевченко просто неба, гарні хлопці в ескаваторах, усміхнені люди п*ють каву та горячий шоколад чи чай з термосів.
В тобі добре, Києве 🙂
