Місяць: Жовтень 2015

Розбудити дітей, нагодувати, завезти до школи та садочка. Повернутися до школи, вияснити відношення з вчителем, поїхати до лікаря за медичною справкою, повезти кота на уколи, втішити його, потім вдома зловити кота і закапати йому вуха, приголубити його, бідолашного, нарешті підігріти собі сніданок – кашу, яку не доїли діти, але почути в телефоні благання доньки – привезти їй пряжу і крючок для уроку праці, які вона забула вдома.
Охоронець вкотре бачить мене у вестибюлі школи. Ми дивимось один на одного як Штірліц з жінкою на зустрічі в кафе “Elephant”. Мені здається, скоро він всиновить моїх дітей. Чи позбавить мене батьківських прав.
На часах 11.25.
А як ви почали цей день?

Сперечаємося з Мілою. Привожу останній довід:
– Міла, зрозумій, усі люди так роблять.
– А я не людина, я принцеса.

Осень запускает птиц в небо, как самолётики.
Фотографирую послешкольных детей. Жёлто-весёлый одуванчик задержался, потерялся в траве, чтобы подглядывать за октябрём. У листьев тотальный флешмоб — сбрасываются с деревьев. У детворы в руках букеты из листьев-самоубийц, а у меня гербарий из улыбок любимых людей.
Празднование Жизни — моя религия.

Классно бежать почти ночью с актёрских занятий.
Выхожу из Дома Офицеров с пылающими глазами и душой. Вестибюль полон людей – идут с какого-то мероприятия. И на улице толпа. Лечу сквозь человеческий поток.
Девушка спрашивает:
– А что тут происходит? Почему столько народа?
– Не знаю, – улыбаюсь в ответ.
– Но вы же отсюда вышли..
– Я с актёрского мастерства, – и девушка смотрит с восхищением, и так это греет эго и душу.
Мчусь по осени к метро, бегу по эскалатору вниз, стараясь не задеть людей крыльями, но неизбежно ослепляю их улыбкой. И свечусь в вагоне, и смотрю в глаза каждому, и уставшие человеки оживают, и глядят с интересом.
Выхожу из метро. Впереди идущий мужчина не просто придерживает двери, а останавливается, пропускает вперёд. Благодарю и бегу по парку к машине, которая заждалась меня посреди октября.
Иду не по дорожке, а по бордюру, расставив руки-крылья для равновесия. Шатаюсь, почти падаю, улыбаюсь небу.
Прыгаю за руль, несусь по ночному Киеву. В моей Вселенной красный свет отменили – светофоры сияют только зелёным.
Дом встречает детьми и котами. Все голодные и все бросаются меня любить.
Я показываю им этюды. Они – главные критики и помогатели. Придумывают новые сюжеты, дают советы, подсказки. Всё заканчивается баловством и дискотекой. Обнаруживаю несколько синяков, которые поставила себе во время падений, когда меня убивали на актёрском, и когда рухнула на пол яблочным огрызком.
Всех кормлю, запихиваю беспорядок в шкафы, забрасываю Милу в ванную, полную мыльной пены. Детёныш в восторге:
– Я сижу на облачном троне!
Хорошо-то как, Настенька!

“Гаррі Поттера” ми читали з Єгором разом. Точніше, я читала Єгору вголос. Валялися в ліжку і читали, читали. Чекали наступної дози нових пригод хлопчика-чарівника, і читали знову.
Потім ми завагітніли Марійкою, і усі 9 місяців вона слухала в животику літературний шедевр Джоан Роулінг, який я читала їй та її татові.
Потім донечка вбирала порцію цікавостей про дивовижних дітей, коли лежала в колясці, під час прогулянок.
Результат: в свої дванадцять років Марія прочитала сім книг “Гаррі Поттера” вісім раз українською мовою. Читала англійською та російською, але не те.
Коли Марійці нервово чи погано на душі, вона відкриває чарівну книгу і провалюється в нірвану. Це для неї заспокійливе, антидепресант. Єгор доньку навіть сварить: ” Що, знову Гаррі Поттер???!!!!”
Ми влаштували фотосесію з сімейною книжною подругою.
А у вас є Королева Книг?

А что, я одна не люблю “Секс в большом городе”?
Героини абсолютно не близки мне по духу, как-то несимпатичны и неприятны. Даже мужу любопытнее смотреть этот сериал. Многие видят в нём глубинный смысл, цитируют персонажей, а мне он кажется нудным.
Наверное, я какая-то неправильная женщина. Что со мной не так?

– Треба взяти багет, відрізати від нього шматочок. Цей шматочок помазати кетчупом, а зверху покласти сир. І в піч. Підігріти трошки. Потім дістати, посипати зеленим лучком і насолоджуватися життям!.. Тільки я не люблю бутерброд із кетчупом.

Міла дуже емоційно дивиться мульт “Думками навиворіт”. То сміється, то закриває очі і кричить: ” Я не можу на це дивитися!!!”.
Потім встала, руки в боки:
– Ну навіщо емоції знущаються над дівчинкою???
Марія теж зробила висновок:
– Мультик класний, але таке враження, що ми роботи, нами володіють емоції.
І я подумала, що обидві доньки праві. Ми, дійсно, раби емоцій. Тільки усвідомленність допомагає бути вільними і керувати неймовірно потужною енергією – тобто емоціями, а значить керувати своїм життям.

І не треба накачувати губи, бо в мене є донечка, яка при зустрічі після невеличкої розлуки, так рада бачити маму, що вщент розбиває лобом мої губи. Тепер я майже Анджеліна Джолі.
(Фотодоказа не буде, бо про Джолі я прибрехала. Мукла, звичайна мукла.)

Наїздилися, нагулялися, закохалися у жовтневий Київ.
На бігборді надпис “СТАРІТИ НЕМАЄ ЧАСУ” і фото дідуся. Повз проходив сивий чоловік. Зупинився, роздивився, задумався.
Біжу за Марійкою на курси. Бульвар Шавченка розритий, роздертий, асфальт знятий з дороги, немов шкіра. Біля водія ескаватора стоїть стильний хлопець, про щось розмовляє з робітниками. І такий він, яскравий, симпатичний, виділяється на фоні ремонту.
Вертаємося з Марійкою, жуємо круасани з вишнею, сміємося, і раптом.. той красень сидить в кабіні ескаватора на місці водія і шкрябає ковшом пісок в ямі. Робітник дає йому команди. Хлопець слухняно їх виконує – висунувся з машини, намагається старанно працювати. І все це під драйвовий музон, який взривається в серці, злітає в небо. Звичайний сюр. Ми аж зупинилися з Марією. Не могли відірватися від цієї картинки, ніби попали у кліп чи кіно. Милувалися метросексуальним хлопцем, слухали пісню.
Потім пішли в парк Шевченка. Там книги живуть в будиночках-бібліотечках. “Собака Баскервілей” наприклад, ще декілька романів. Люди зупиняються, беруть чи приносять книжки. Мілу зацікавив “Гулівер”. Сіла на лавочку, роздивлялася картинки.
Прижилася все ж таки в нас ця чудова традиція – ділитися книгами з незнайомими людьми.
Затишний парк з деревами, у яких є очі, Шевченко просто неба, гарні хлопці в ескаваторах, усміхнені люди п*ють каву та горячий шоколад чи чай з термосів.
В тобі добре, Києве 🙂