Автор: Наталя Снігур

Батьки – це двері, через які діти приходять у світ. Дуже хочеться бути дверима, що відкриті в хороше, щире, справжнє, щасливе

– Я вибрав вчитися мореплавству. Тому що по-перше, вчитель – жінка. По-друге, вона білява. Врешті решт, це дуже цікаво! Короче, тут таке виживання, капєц! Мам, я побіг пити воду, тільки що поставили новий бутиль – кажуть зверху вода смачніше! Бувай!

Когда живу с распахнутым настежь сердцем, замечаю, что Вселенная постоянно со мной разговаривает. И каждый день это уже не мой монолог, а диалог со Вселенной. Вот она улыбнулась мне ребёнком, а вот предупредила строгим мужчиной, который покачал головой, когда неслась на машине – не спеши, ты всегда и везде вовремя, даже если опоздаешь.
И так интересно станОвится БЫТЬ, потому что осознаю – всё вокруг любит меня, всё за меня. Жизнь нежна.
И каждое действие, абсолютно каждое – превращается в духовную практику.
Пока дети смотрят мульт, собираю малину. На первый взгляд её немного – с моей точки зрения. На которой стою. Но как только я перехожу на другую точку, мне открывается ещё россыпь сочных ягод, а если присесть, то находишь в зарослях настоящий малиновый портал.
Когда я была маленькой, обожала гулять в малиновых джунглях, и добычи у меня было больше, чем у взрослых – потому что не всегда лучше видно сверху. Так и в жизни, иногда стоит смотреть на ситуацию не с высоты своего опыта, а по-детски – открыто, без оценки, дышать в пуп малиновому кусту, или какому-то событию – и часто случается так, что видишь гораздо больше ягод (возможностей, призов, радостей), чем с взрослой “разумной” позиции.
Собираю сладкий урожай, наблюдаю за мыслями, радуюсь когда открываю новые малиновые созвездия, делюсь восторгом с детьми..

Почався дощик. Ми в цей час готували творожок з шоколадом. Кинули все, побігли на подвір*я, спасати: я – випраний одяг, що сушився на сонці, Марійка з Яном – іграшки, які залишилися під деревом, а Міла тягла кота, який мружився спросоння: “Бідненький Фенікс, я спасу тебе від дощу!”
У кожного свої цінності

Ранок.. Теплий, живий, липневий..
Ми з Марійкою вийшли на подвір*я, дихати небом. Стали босими ногами у травичку, заземлилися, підняли голови. Очі пірнули в височінь.
Я зробила глибокий вдох у саме серце, пропустила небо крізь себе, видихнула в землю. І знову, вдох-видих. Небесний енергетичний душ зранку..
Дихаю свободою, в якій бавляться пташки і хмаринки. Душа наповнюється безмежним спокоєм, а тіло – силою. Світ обіймає ніжно, бере мене на ручки.
Подорожник зігріває стопи, божа корівка, сонечко уважно спостерігає з малинового лисятчка за нами. Мурахи-розвідники теж нас позначили на своїй мапі. Кіт оголосив полювання на наші босі ніжки, а ми полюємо на малину.
Приєднуйтеся, друзі! Виходьте з домів-коробок, офісів-кліток, ставайте просто неба, дихайте волею. Можна дихати морем, полями – тобто простіром, Всесвітом а небо взагалі завжди поруч.

Марійка не вміє вихвалятися. Взагалі. Вона ніколи не скаже і навіть не подумає, що робить якісь речі краще ніж інші. В неї мільйон талантів і здібностей, але вона про це нікому не розповідає – просто робить свою справу, працює над собою, самовдосконалюється. Їй часто роблять компліменти, кажуть добрі слова, але вона дуже стримано їх сприймає. В неї не з*являються після цих слів крила, бо вони не залежать від чиїхось слів, вони просто в неї є, і Марія про це знає. Тому і образити її неможливо, бо не прилипає до неї бруд. Вислухає неприємне і піде жити далі – всі мають право на свою точку зору.

Донька вчить японську мову. Знати культуру країни восходящего сонця – це її мрія. Виявляється, японці ніколи не вихваляються. В їх мові навіть немає такого поняття як розповідати про те, що вони щось гарно роблять. Тобто якщо ми кажемо: “Я гарно співаю”, то японець каже: “Я співаю” чи “Я вчуся співати”. В котре переконуюсь, що Марійка в попередньому житті була самураєм. Карате, стиль малювання, талановиті хайку і “Мам, японська мова дуже легка!” це підтверджує.

Міла зранку підходить до дзеркала, уважно дивиться на відображення.
– Що ти робишь? – питаю.
– Роздивляюсь своє обличчя. Я постійно себе роздивляюся. Знаєш, в мені живе маленька дівчинка. Я відчуваю як вона танцює, бігає, грається.
– Твоя дівчинка щаслива?
– Дуже! В тобі теж є маленька дівчинка, і в Марійки. А в папі і в Янові живуть хлопчики.

Не знаю, що з дітьми роблять в таборах, але повертаються вони звідти чемними, працьовитими, відповідальними, самостійними. Вони дякують перед вечерею Богу, а після вечері – батькам. Вони більше не сплять півдня, а просинаються на світанку і роблять руханку. Вони прибирають в своїй кімнаті, і взагалі в домі. Я вже не кажу про неймовірні пісні, які звучать в нашій хаті цілодобово.
Ввечері ми лягли з Єгором, стомлені, на диван. Раптом Марійка сказала:
– Що вам приготувати? Хочете салат?
Ми з чоловіком переглянулися. Це наша Машулька? Машулька, яка тільки те і робить, що валяється з книгою та грається з Мілою й кицьками? Ого..
Ян і Міла з радістю приєдналися до старшої сестри. Діти приготували неймовірний салат – такий смачний, що ми попросили ще порцію. Потім юні скаути створили персики – розрізані навпіл абрикоси, а в них серцевинкою, яскравим ядром лежить вишня = персик. Потім був компот і печиво з розплавленим шоколадом.. Діти зайняті, ми відпочиваємо, ще й насолоджуємося смакотою.
– Так ось як ще можна використовувати дітей!!! – прозріли ми з Єгором, і потиснули один одному руки. – Головне що нам всім це подобається. Кайф!
Я згадала себе маленьку, як хотілось мені допомогти мамі, але вона не дозволяла: “Без тебе швидше впораюсь”. Я виросла і перетворилася на таку ж ненапряжну маму. Мені не важко, я сама. А діти ще встигнуть напрацюватися.
Спочатку дитина з усіх сил прагне допомогти батькам, але ми самі відбиваємо в них це бажання своїм “та не треба”. А потім жаліємося, що ростуть ледарі, яким байдуже, що батьки забігані, зморені і від цього злі. Ми самі псуємо своїх дітей.
Я дуже вдячна виховникам, які вірять в силу дітей, в їх здібність брати на себе відповідальність. Бо ми, батьки, вважаємо, що дитина не зможе, не впорається, зробить помилку. До речі, помилку, дійсно зробить, але це і є ЖИТИ, це і є досвід, коли спочатку не виходить, а потім ти бац – і вже майстер.

Наступні пригоди. Наступний табір.
Марійка пластунка. Була під Львовом зі скаутами. Справжнє виживання. Злива, зламаний намет, дівчат затопило. Комари, кліщі, сонячний удар, покусані ноги.. Діти самі готували собі їжу, рубали, носили дрова, пиляли дерево. Води мало. Ні телефонів, ні інтернету. Нічні чергування, лісні духи..
Але все це в кайф, коли поруч друзі, коли пісня летить з душі в небо, коли посміхаєшся назустріч новому дню. Ігри, змагання, завдання, молитви-подяки Богу за їжу, за людей, за життя.

Та запросто!
Марійка явно не в мати пішла. Я завжди закохувалася направо і наліво, постійні курортні й некурортні романи, побачення.. а моя старша донька серйозна, нелегковажна, якась доросла, мудра, прости Господи.. Але це не заважає хлопцям закохуватися в неї.
На цей раз чари Марії подіяли на альфа-козака на прізвисько Лютий. Лютий – тому що в “лава на лаву” один переміг п*ять суперників. На Івана Купала було там у них дуже романтично, але подробиць не розповім, бо Марійка буде мене сварити. Вона взагалі не звертає на таке уваги і мене охолоджує строгим поглядом а-ля “Мам, узбагойзя”. А мені ж цікаво!
Коли Ян дізнався, що його сестра подобається Лютому, був в захваті.
– Це ж Лютий! Він такий класний! Сильний, сміливий і любить дітей! Ми його Лютіком називали. Йому шістнадцять! Він на гітарі грає!
– А Марійка від нього ховалася, – наябєднічала я.
– Чому????
– Не хотіла з ним гуляти.
– От ви дівчата дивні. Як вас зрозуміти? Лютий такий прикольний.. Він стріляє з лука, як ельф з “Володаря перстня”! Що вам ще треба?