Автор: Наталя Снігур

Война подбирается к нам бесконечной очередью беженцев в центре города, заглядывает в наши окна осенью, обозначает своё присутствие раненными в госпиталях, бьёт в душу похоронами воинов.
“С нами этого не случится”. С нами это уже случилось..
Война неотвратимо ползёт по улицам, метит территорию безымянными могилами, давит судьбы. Разрушает всё на своём пути как карточные домики, побеждает наши сердца ненавистью и страхом, зарезает землю снарядами, осколками.
А вверху вечное небо. А внутри плачет Бог.

Феникс – котик-воин. Он вступает в битву со всем, что встречается на его непростом жизненном пути – со стулом-великаном, с коварным носком, притаившимся в недрах шкафа-пещеры.. Котёнок бесстрашно борется с подозрительно валяющейся на полу игрушкой, загрызает проходящую мимо ногу, вступает в неравный бой с кроссовком и шнурками-змеями.
Жизнь котёнка полна опасностей – например спящая кошка Муза. Огромная, чёрная, неподвижная. Феникс выгибает спинку, бочком подходит к чудовищу. Чудовище открывает жёлтый глаз и сладко.. то есть зловеще, потягивается. Зевает. Но острые клыки монстра не пугают малыша. Он мужественно вцепляется в конечность врага. Враг брезгливо отряхивает лапку от назойливой шмакодявки, и поворачивается на другой бок.
Доблестный Феникс не привык сдаваться, он разбегается, чтобы снова атаковать монстра, но неожиданно встречает свой хвост и отвлекается на погоню за ним. Хвост, как всегда, убегает от бравого котёнка. Трус!
Кого бы ещё победить? Феникс оглядывается в поисках соперника. Крышечка от йогурта – лёгкая добыча, зато с ней весело играть в футбол. А после футбольно-крышечного перерыва можно совершить очередной подвиг – напасть на рюкзак Маши, толстый, с ремнями-щупальцами. Феникс обезвреживает каждый из них по очереди, перегрызает глотку игрушке и замечает Йогу.
Йога кошка пожилая, но лютая. С ней лучше не связываться, но это правило для слабаков, а Феникс – герой. Он сидит в засаде под свесившейся с кровати простынёй. Пенсионерка Йога, поигрывая бёдрами, обходит свои владения. Феникс обрушивается на неё маленьким смерчем. Йога получает инфаркт, а Феникс – пощёчину. У завоевателей мира вообще судьба непростая. Но Феникс готов к тягостям жизни. Взъерошенный, шёрстка дыбом, он снова наступает. Старушка Йога с ворчанием: “Ох, молодёжь..” прыгает в кресло.
Кстати, кресло! Новая вершина, которую срочно надо покорить..

– Мила, если тебе нечем заняться, можешь поиграть куклами, кубиками, Лего..
– Нет, я лучше поиграю Машей.

Мої старші діти – пластуни. Кожного тижня у них збори та всякі цікавості.
Вчора групі, в яку ходить Марійка, випала чудова нагода відвідати обсерваторію Академії наук України.
Так як наша машина не дуже добре себе почуває (як і я), то викликали таксі. Водій попередив, що в нього на навігаторі нема адреси, за якою знаходиться обсерваторія. Поїхали наощупь. Якийсь парк, чи ліс. Темно, стрьомно.
Кажу таксісту:
– Я боюсь.
– Це ви мене сюди завезли, – посміхається.
Все ж таки добралися ми до пункту призначення. А ще нікого немає. Ми одні такі пунктуальні, що аж противно. І холодно. Так як я сопливо-грипозно себе почувала, то хотіла одразу тікати додому з таксистом, але ж не могла кинути дитину одну посеред лісу, зірок та маньяків. Тому кинула таксіста.
Стоїмо одні-однісінькі з Марійкою посеред ночі та осені. Раптом з якоїсь машини виходить дядько і запрошує нас погрітися. Це виявився батько дівчинки з Пласту. Спас нас від лютого очікування.
Нарешті всі зібралися. До нас, немов зі сказки, вийшов високий дідусь з довгими сивими вусами та доброю посмішкою. Стопудово це був чарівник. Він повів нас в приміщення, де рухається стеля та живе величезний телескоп. І дорослі, і діти по черзі дивилися на місяць. Він немов сплющений пористий шматок золота. Дідусь відповідав на питання пластунів, вражав своєю мудрістю. та спокієм.
А потім для нас відкрили музей! Ми тримали в руках камінчик – шматочок астероїда та осколок від метеоріту! Це ж і є часточка зірки, що впала! Загадували бажання про мир в Україні та світі. Дідусь розказував нам про життя зірочок. Виявилося, коли вони з*являються, і ще маленькі, то поводять себе як малюки – багато рухаються, лізуть туди-сюди, дуже буйні. Потім дорослішають та живуть довго і нудно. Навколо зірок в космосі є багато речовини. Деякі з зірок поводять себе нерозумно і жадібно, вони хапають, тягнуть в себе все, що є навколо, їм постійно мало, тоді рано чи пізно стається вибух – таким чином у Всесвіт повертається все, що було нажито непосільним трудом.
А ті зірочки, які беруть з космоса трошки, стільки, скільки їм потрібно, живуть дуже довго та старіють потихеньку. Їх світло поступово згасає, і вони перетворюються на головєшки, що мандрують, літають по Всесвіту.
А ще зірки дихають. Іноді їх вдих чи видих триває десять тисяч років..
При розвалі Радянського Союзу, Росія забрала в України потужний телескоп, а при анексії Криму – ще один.. “Тепер, щоб поїхати подивитися в свій телескоп українським науковцям потрібно їхати у відрядження, де треба платити тридцять доларів за добу. Такі гроші директору нема де взяти”, – каже сивий дідусь.
В музеї стоїть величезний німецький телескоп, але на ньому не можуть працювати, бо потрібні пластини, вартістю тридцять п*ять баксів кожна. На ніч потрібно десять пластин, таких грошей у обсерваторії нема. Тому класний телескоп стоїть без діла, просто як музейний експонат. Сумно..
Це був неймовірний вечір-подарунок, в компанії дітей та дорослих, які, слухаючи вусатого звіздаря, теж стали малюками на цілу годину. Дякую за пригоду!

Ян мені каже:
– Зараз буду тебе малювати. Як хочеш, щоб я тебе зобразив?
– Хочу портрет.
– А що на фоні?
– Море чи океан.
– Так море чи океан?
– Неважливо.
– Важливо!
– Тоді океан.
Малює. Постійно підходить роздивляється мене:
– Так, очі на рівні носа, ніс біля рота.. Та-а-ак.. Треба вмятінки та бугорки обличчя запам*ятати..
– Які ще бугорки?
– Ну ось в тебе бугорки по бокам. А очі.. Очі в тебе якогось сіро-буро-малинового кольору. В мене такого нема.. Так, мамо, що там в тебе з зубами? А, ні.. я ж тебе беззубу малюю. О! а цих рисочек я не помічав!
І пішов творити, а я залишилася сидіти вся в комплексах та рисочках з вмятінками.
Через декілька хвилин Ян каже спантеличено:
– Якась ти в мене стара виходиш.. Слухай, давай я не буду тебе малювати, а просто намалюю океан.

І намалював:

Питаю у Яна:
– Тобі взагалі дівчата подобаються?
– Так. Мені дуже подобаєшся ти, Маша, а всі інші якось недовго подобаються. Вони не такі шикарні як ви.
На такий от несподіванний комлімент нарвалась.

Теперь я многое понимаю о той войне – Второй Мировой, Отечественной.. Теперь понимаю, почему гибли миллионы – людей бросали, даже когда могли спасти, потому что “бабы ещё нарожают”, потому что верили в мантру “это война, а на войне убивают”. Конечно убивают, но сколько смертей могло не случиться, скольких могли спасти – прислать подкрепление, вывести из окружения… Сколько бездарных, бездушных генералов, гремя орденами, отдавали тупые приказы.
.
Теперь я понимаю – в ту войну “Иловайсков” и “32 блокпостов” были тысячи. Военных предавало командование, власть.. С тех пор ничего не изменилось. Власти удобны погибшие герои, их так легко наградить посмертно. А те, кто не молчит, кто бьёт во все колокола – провокаторы-истерички. Те, кто выжил, выбрался из ада – дезертиры.
Но самое страшное даже не это. Ужас в том, что большинство людей верят в эти байки. Сколько ещё Майданов должно случиться, чтобы украинцы прозрели и перестали верить поводырям (с которыми конечно, проще жить – они всё расскажут – кто прав, кто виноват, как надо, а как нельзя).
Открывайте глаза и души. Не отворачивайтесь от правды, смотрите, что происходит, делайте выводы. Важно бороться за жизнь каждого человека, который защищает нас на передовой. Если мы расслабим булки в тылу и будем оправдывать своё бездействие лозунгом “военные лучше знают как поступить, командование разберётся”, то грош нам цена.
Да, война, но каждая бессмысленная смерть – это наш общий грех. За это не отмоемся и в следующих жизнях. Давайте лечиться от равнодушия, слепоты и наивности уже в этой.

Міла дуже балується пізно вночі. В мене урвався терпець.
– Все! Ти наказана! Завтра не буде ніяких мультиків! Нічого не буде!
Міла притихла та обережно запитала:
– А їжа буде?