Автор: Наталя Снігур

Друзі знову зробили подвиг – дістали каску для сина колеги Єгора. Не нову каску, але якісну.
Повезли її мамі хлопця. Нам назустріч вийшла маленька, тендітна жіночка з великими очима. На руках в неї хлопчик, років двох, поруч вісьмирічна дівчинка – діти її сина..
Вона так раділа тій касці..
Теплий український вечір. У повітрі пахне осінню. Спокій і тиша навколо, а в душах вибухає тревога, біль, безвихідність. Перед нами стоїть маленька мама хлопця, який йде на війну. Його малюк та донечка тиснуться до бабусі. Серйозні, симпатичні, такі маленькі..
Мамам треба дарувати квіти, а не каски для їх дітей..
Господи, як це витримати?

Зі школи повернулася щє одна дитина, тобто бєсючка форева!

До речі, неймовірні відчуття.. Ніби то день знань, дитяче свято, але навіть шкільні заморочки стали у цьому році урочисті не тільки офіційно, але й душевно. Діти всім серцем співають гімн, розуміють, що Батьківщина – це не щось абстрактне, а кожний з нас і є Україна. Тобто перше вересня стало патріотичним. Мабуть, таким чином ми плекаємо надію, що наші діти – наше майбутнє, будуть жити в вільній країні. І коли бачимо їх у вишиванках, хором співаючих народні пісні, чітко усвідомлюємо, що все буде Україна.

Ну що, мамашки, першовересневий флешмоб почався?
Перший дєть повернувся зі школи. Увєковєчіваю.

Коли Їхали за Яном, діти великі й малі кричали нам: “Патріоти!!!”

P.S. У когось навчання, а у деяких дівчаток по розкладу – стрибання на батуті, бо хто не скаче, той москаль.

На счёт пользы помагания переселенцам.
Раньше шкафы были забиты вещами из коллекции “а вдруг мне понадобится”, “на всякий случай”, “жалко отдавать”, “вот младшая подрастёт”.

Увидев людей, у которых не осталось ничего, все эти глупости улетучились, и никаких сомнений не осталось, у кого должны быть джинсы, кофты, куртки – потому что если у меня их три, а у кого-то ни одной, то уж точно две из них лишние.

Произошла очередная зачистка шкафов. Когда Мила увидела свободное от завалов пространство, радости ребятёнка не было предела:
– Я буду здесь жить. Теперь у меня есть свой шкафный домик!!! Наконец-то мне есть, где поспать!

Так что все оказались в выигрыше.
Спокойной ночи

Благодаря складу на Фроловской, 9, увидели старых друзей, стали ещё ближе. Познакомились с новыми замечательными людьми. Увиделись с теми, с кем встречались только в инете. Каждый контакт полон тепла и света. Словно души обнимаются, сплетаются в едином порыве. Взаимопомощь делает нас счастливее, сильнее, увереннее. Украинцы объединяются, помогая друг другу. Мы учимся делиться, быть скромнее, заботиться о незнакомых людям.
Снова увидела Лесю Литвинову с Варенькой. Варя – солнышко, улыбчивое, беззубое солнышко, освещает собой всё вокруг. Держала её на руках, как награду, как знамя, как сгусток вселенской любви.
К нам подошла женщина-переселенка. Пожаловалась, что очень долго ждёт выдачи вещей, хочет есть и вообще, мается от ничего неделания. Показала почти стёршийся номер на руке “182”. Я сразу впала в сочувствие, а Леся, невероятно сильная, прямая Леся сказала:
– Здесь есть чем заняться – можно помочь на складе, сортировать вещи, убирать территорию.
Для меня это был очередной урок от самого главного волонтёра Украины. Леся имеет право так говорить, она не спит, не ест, одной рукой держит малышку, другой убирает коробки, держит мобильный, по которому отвечает на вопросы переселенцев, волонтёров, людей, желающих помочь. Вся жизнь этой уникальной женщины, мамы четверых детей, посвящена людям, которые попали в очень большую беду. Леся – ядро, на её свет идут люди.
И новость! Теперь есть склад на Троещине. Уточню телефон и напишу здесь. Впереди очень много работы – работы для рук, сердец и осознанности.
Прорвёмся, друзья!

У Маші та Яна є тайне товариство. Воно дуже секретне і ніхто навіть не здогадується, що в ньому відбувається.
Діти розповідають:
– Мам, у нас сьогодні урочистий день – ми прийняли в наше товариство Мілу! Вона пройшла всі випробування. Ходила по тоненькій лавочці, залізала на строїтєльного козла і майже тримала таємницю. Ми перевіряли, чи може вона зберігати секрети. Спочатку сказали, що приготували бабусі башню з кубіків, але це таємниця. Міла одразу побігла на кухню і розповіла бабусі про башню. Тоді ми дали їй другий шанс. Сказали, що намалювали дідусю малюнок, але це секрет. Міла прийшла на кухню і закрила собі ручками рота. Всі одразу звернули на неї увагу та спитали:
– Чого ти закриваєш собі рота???
– Щоб не сміятися, – викрутилася Міла.
– Чому?
– Щоб не розказати, що діти намалювали дідусю малюнок. Я ніколи вам цього не розкажу!!! – пообіцяла Міла.