Категорія: Нотатки

В новогоднюю ночь мой телефон впал в кому. И так хорошо – ни звонков, ни интернета. Только живое общение и никакого тебе виртуала.
За несколько отдыхательных дней отвыкла от смс и разговоров по телефону. Люблю уединение. Сама с собой. Будто бы в глуши. И зима.
Чашка сладкого чаю, вафельный торт с миндальной стружкой, с любовью созданный Егором.. Рядом полосатый мини-тигр, подглядывает за мной одним глазом, а другим спит. Книга + букет несмотренных фильмов. И радужная гирлянда обнимает ёлку, сияет огоньками-маячками – пахнет сказкой.
Я пришита к этому дому. Я приручила его. И подружилась с дУхами двора и даже с пауками – обаятельные, кстати, ребята.
Впитываю жизнь. Не спеша, по глотку, по вдоху-выдоху. Учусь отдыхать, неловко, нескладно, как заново учатся ходить.
P.S. А вы замечали, что кошки мурлыкают только людям?

Декілька днів під Києвом.. З чудовою компанією, в затишному місці з соснами та молочним небом. Але.. для мене стало неприємною несподіванкою те, що я розучилась відпочивати. Забула, як це лежати і дивитися у вікно, чи просто зупинитися і спостерігати за тим, як ллється життя. Ніякого тобі дзену, тільки бігти, летіти, робити декілька справ відразу, бо не вистачає часу, бо треба жити з пользою – допомагати, підтримувати, надихати..
Я буквально змусила себе сісти і подивитися з родиною старий, улюблений фільм “Привид” з Патріком Суейзі та Демі Мур, юними, гарними, неймовірними.. І знову ломка, знову штирить від “бездіяльності”.
Треба перевиховуватися, бо заганяти себе, вижимати з себе користь – це маячня.
Виходжу на двір. Прибирання, інтернет, новини, все почекає – навкруги січень.
Беру чашку кави і йду на побачення з найголовнішою людиною в житті – з собою.. Хоча треба без нічого – в природу, яка впала в зимню спячку, в дзвінке, прозоре повітря, до пташки, що пролітає під небом, до сніжинки на гілочці. Тільки я і Життя. І нічого ззовні.
Чому раніше завжди знаходила час і можливість вийти на вулицю, щоб викурити сигарету? Такі нікотинові медитації траплялися зі мною по десять-двадцять разів на день. Скільки сигарет в пачці – стільки пірнань в себе.
Чому не можу просто взяти себе і п’ять хвилин дивитися світу в очі?.. Чому раніше для цього мені були потрібні сигарети чи пиво, а зараз – книга, тижневик або зошит-щоденник? Навіщо ці дурні аксесуари для тотального Мовчання? Навіщо вливати в себе чай, витягувати з себе думки на бумагу, вчитуватися в навіть дуже хороші книги?
Чому просто не зупинитися, і на кілька хвилин перестати збовтувати себе, як шампанське – збовтувати внутрішньою балаканиною, спогадами, планами.
Нехай осядуть емоції, суєта, тривога, страх. І після шторму подій, міркувань, оцінок і рішень, у свідомості настане штиль. Почується спокійне, розмірене дихання Життя. І з’явлюся Я ..

В нашій маленькій країні Чудес є свої персональні Аліса, Гаррі Поттер та маленька фєєчка. З Новим роком, друзі! Бажаємо, щоб кожен був чарівником для себе і трошки для інших. Життя – велика пригода, з випробуваннями та нагородами. Дива не падають з неба, а виковуються силою духа та щирим серцем. Нам стільки треба змінити в світі, а в першу чергу – в собі, тому до справ, побратими! Вперед, чарівники
Експекто патронум!!!

2014
В мене є традиція. В кінці грудня підвожу підсумки року, що минає і дякую, дякую за все.
Зараз сиджу, перебираю в пам’яті пазли, з яких складається 2014. Грандіозні, історичні події переплітаються з маленькими пригодами простої сім’ї. Спочатку б’є думка – не можна це все в одну купу, а потім перекриває інша думка – але ж це відбувалося, це не можна викреслити.
Отже, ти був таким, 2014
Автомайданили, були затримані усіма патрулями ДАІ Києва. Єгор виграв суд.
Грушевського.
Інститутська.
Небесна сотня. “Пливе кача”. Розстріляна душа залишилась на Майдані назавжди.
Дев’ята сотня.
Почали спілкуватися в родині рідною мовою. Ми перестали ховати в собі Україну.
Про нашу родину написала в своєму блозі Крістіна Бердинських, який потім перетворився на книгу.
Їздили на могилу Шевченка і туди, де він зростав. Неймовірна подорож.. Справжнє паломництво до Пророка.
Марійка вперше поїхала в табір. Так сподобалось, що не хотіла повертатись додому.
Найшла дім декільким безпритульним тваринам.
Діти важко перехворіли вітрянкою.
Почалась війна.
На нашій бойовій майданутій машині тепер витатуірований прапор.
Вибори. Як я не молила людей, вони все ж таки віддали свій дорогоцінний голос за порошенка. Цю країну важче змінювати, ніж я думала.
Поїхали до Бандерштату. Львів – це свято, яке завжди зі мною.
Бачили поле маків. Червоне море. Це щось неймовірне.
Мандрували по Україні. Я кохаю тебе, рідна земле, прозоре небо, лагідне море. Дякую, Боже, що я українка.
Океан Ельзи. В Києві та в Одесі. Океан музики, сердець, любові. Хвилі рук, вогнів, пісень.
Ян з Марійкою були в таборі Козацька Фортеця. Пригоди, навчання, святкування Купала, і все це відбувається в мальовничому краї, з веселими, досвідченими наставниками. Навчилися їздити на конях, навіть без седла, стріляти з лука та рушниці, управляти човном.
Три дні моря під Одесою. Добре з друзями. Спасали гуртом пташеня, яке випало з нори в горі. Виявилось це сокіл. Живе тепер у чудових людей. Хєппі-енд.
До нас прийшла кицька. Так і залишилась в нашій скаженій компанії. Назвали Йога.
В цьому році я стала бабусею. Хоч і двоюрідною, але все ж таки. У мого брата народились два шикарні онука.
Були на концерті Ляпіса, Тараса Чубая та Козак Сістем.
Фроловська, Айдарівці, Армія SOS вони стали невід*ємною частиною нашого життя.
Стільки неймовірних людей вкладають душу в спасіння України, ми просто повинні ростити свідомих українців. Тому розвиваємо фізично і духовно. Діти вступили до Пласту. Яна взяли на баскетбол. Марійка здійснила свою мрію – почала вивчати японську мову. Міла пішла на хореографію. А ще карате, спортивні танці, гітара.
Я повернулася до йоги. Моє тіло та душа чекали цього..
Зверталася до психолога – бо розуміла, не витримаю, зламаюсь фізично.. Як завжди, мене витягнули. І йога мені в поміч.
Цієї осені від нас пішла Фєєчка, і прийшов Фенікс.
Похрестили Мілу у отця Павла, з яким стояли дні і ночі на Майдані.
Нас запрошували на Громадське.
Багато подій. Багато сліз. Але цей рік не став для мене нещасливим, хоча стільки втрат..
2014 подарував ЛЮДЕЙ. Їх безліч. Вони приходили на поміч, знаючи мене тільки віртуально – поспішали закутати мене в пуховий платок, коли ми блокували автобуси з беркутом в лютий мороз. Гуртом збирали великі кошти на рації, розгрузки и багато інших речей, які потрібні на фронті. Знайомі та незнайомі люди питали, що треба на Фролівську. Наша старенька вірна машина возила все що можна і не можна в цьому році. Довіра, багато довіри, самовіддачі, любові, співпереживання.
Ми розучилися спати в цьому році, але навчилися жити заради чогось більшого, ніж ти сам.
Це був неймовірний рік, я вдячна йому за все. Живу з девізом – у Бога немає інших рук, крім наших.
Бажаю всім нам мирної, вільної України, брати та сестри.
Прорвемось!

В нашу хату вже завітало свято Тому, що в нас є подруга-чарівниця Natali Koveda Діти хором хрустять неймовірним печивом, яке Наталочка зробила спеціально для них.
ДЯКУЄМО!!!

Друзья, спасибо за ваши тёплые слова и пожелания. Маме передала их, а папа, верю, что слышит вас. Поделюсь одной важной для меня историей о моих родителях, ведь вы столько хорошего о них сказали..
МОРЕ В РУКАХ
Однажды папа с мамой приехали нас с детьми с отдыха забирать.
Перед отъездом домой, родители пошли на берег, поздороваться с морем. Папа приблизился к воде. Мама осталась стоять чуть дальше, на пирсе. Волны, по очереди, подбегали к папе, и каждую он гладил загорелой рукой. Потом взял горсть воды, и отнёс маме эту частичку моря. Перелил в её ладони. У меня тогда сердце сжалось от чего-то большого и настоящего.. Маме за шестьдесят. Папе под семьдесят. Жили по-разному. Часто ссорились. Вечно друг другу что-то доказывали. А тут вот такой момент.
Почти через год папы не стало. Мы с Егором и детьми поехали в то самое место. И перед глазами всё время стоял папа, дающий море маме. Я подошла к волнам, оторвалась от берега и поплыла вдаль. Душили слёзы, изнутри разрывала грусть и вот то, что-то очень большое и сильное. Хотелось растворить боль в море, ведь солёная вода залечивает раны.

А вы тоже, когда просыпаетесь, кормите сначала кошек, а уже потом детей, мужей, себя..
?

По просьбам телезрителей

Эта история произошла два с половиной года назад.
Поехали мы как-то с Милой отца родного с работы забирать. Остановились в метрах ста от здания, потому что не умею парковаться – боюсь не вписаться в поворот, задеть рядом стоящие машины, выезжать задом, въезжать передом, в общем, во мне много автомобильных фобий.
Ну, так вот, стоим, значит, ждём. А ещё детей надо с тренировки каратешной успеть забрать. Егор мне говорит по мобиле: “Вы подождите чуть-чуть. В течение пяти минут кое-что подвезут. Правда, оно неудобное. Сейчас подумаю, как донести.”
Я устроила допрос, что это он такое неудобное в дом тащит. Но Егор не раскололся.
Прошло десять минут. Мила обсосала, обглодала все ремни авто-кресла. Я ей подсунула зарядку от телефона – ребёнок любит распутывать клубки из проводов, подключать их к своему животику или ножке. А мужа всё нет. К детям катастрофически опаздываем. Ещё и час пик начинается. На дорогах попахивает тянучками, чуть ли не пробками.
Мобильная зарядка надоела. Теперь играем с окном. Открываем, закрываем. Воздух-душно. Мила изучила все чеки, валяющиеся в бардачке, некоторые попробовала, понадкусювала. Добралась до ключей от дома. Запихнула их в щель между сидением и дверью и с чувством выполненного долга начала ныть.
На тренировку мы опоздали, Мила хнычет, муж трубу не берёт. Я нервно-злая, на-людей-кидательная.
Наконец, к машине подползает Егор. “Неудобное” в моём понимании – это нечто огромное, ветвистое, тяжёлое и ненужное. Например, оленьи рога. Фантазия рисовала мне, как минимум такое. А Егор припёр какие-то пачки, похожие на те, в которых продаются листы бумаги. Я разочарованно смотрела на мужа, складывающего непонятную хрень в багажник.
Потом Егор начал там копаться. Что-то рассматривать, прячась в багажнике этом. Я возмутилась – мы за детьми опаздываем, Мила нервничает, а он, блин, мою книгу рассматривает!!!
Мою книгу? МОЮ КНИГУ.
Я забыла обо всех детях вместе взятых. Мила сразу успокоилась, или я перестала её слышать. Склонилась над багажником, полным моих шедевров. И слов больше не было. Была только сбывшаяся мечта. Много мечты.
Мы спохватились, цапнули по мечте в руки и помчались к детям. Как доехали, не знаю, ведь мы читали по дороге, рассматривали, радовались, показывали Миле эту красоту на целых 227 страниц.
Книга только что из типографии. Свежак! Егор исправлял мои орфографические ошибки, придумал, что будет на обложке. А я себе жила, ела любимые яйца и творожную запеканку, пила кофе, спала, и ни капельки не догадывалась, что вот сейчас Вселенная на пару с Егором осуществляет моё давнее желание! Интуиция даже не пикнула.
Каратистов малолетних забрать успели. Похвастались моей книгой. Дети визжали от восторга. Переспрашивали сто раз, точно ли это я написала. Маша упорно называла мои повести и рассказы сказками. Выясняла, правда ли такое было, о чём написано или я выдумала.
Мы сидели в машине, каждый с книгой, и налюбоваться не могли на сборник моих шедевров. А всё должно было быть иначе.
Егор планировал, пока я буду чем-то занята, раздать детям по книге, сесть всем и читать. Захожу такая я. Спрашиваю удивлённо:
– А что вы читаете?
– И ты хочешь? – как ни в чём не бывало, сказал бы Егор, и протянул бы мне ещё один экземпляр.
Я бы упала в обморок от счастья и приятного шока, а все водили бы вокруг меня хороводы и танцевали.
Вот как задумывалось. Но, как получилось, мне тоже понравилось.
И мы, воодушевлённые, поехали выбирать Маше велосипед на День рождения. Объехали насколько магазинов. Определились.
Заказали пиццу. Подъехали её забирать, и там же начали есть, прямо на улице – голодные были нереально. Мила бегала за мячиком. Дети с книгами подмышкой и пиццей в зубах гонялись за Милой.
Слизывая тягучий сыр с хрустящего коржа, решили погадать на моей книге. Называешь любую страницу и говоришь, какая строка по счёту сверху или снизу. Мне выпало “Женщина-воин”.
Дома села подписывать СВОИ книги тем, кто поддерживал мои писательские замашки ещё со школы-института. Их любовь и вера в мои силы — бесценны. Я всегда буду им благодарна за трепетное отношение к моему творчеству. Лет через двадцать они конкретно разбогатеют, продавая книги с моими автографами из этого самого первого тиража, купят себе особняки. А если подождут лет тридцать, то обзаведутся личными островами.
Я везде фотографирую свою милую книжечку. На заборе, на фоне кирпичной стены или неба, возле одуванчика, в цветущих ветках черешни. Она такая фотогеничная. Симпатюлечка. Теперь везде ищу, где бы её увековечить. Вижу молодую травку — ставлю галочку. В тюльпанах — тоже будет красиво. Придумываю всякие позы для книги, и как ещё можно сделать фотосессию.
Я с детства хотела быть писателем. Мне казалось, для этого нужны читатели и изданная книга. Читатели были всегда. Вот и книга сотворилась. Теперь я настоящий писатель! От всей души желаю каждому держать свою мечту в руках, трогать её, прижимать к сердцу. Это очень приятно.