TA.

Не люблю осінь. Не люблю холод. З веселої, життєрадісної дівки, я перетворюсь на зануду, яка постійно повторює: “Не люблю осінь, не люблю холод”.
Фу.

Визираю у вікно, здригаюся від шаленого танго дерев з вітром, сумую від пожовклого листячка. Ховаю руки в кота, як в муфту, і раптом бачу під вікном хризантему! Чи айстру (не розбираюся ху із ху). А поруч ще одна, і ще! Справжній сюрприз. Яскраве, живе всупереч анабіозу, що насувається невблаганно. Це мама приїжджала і дорвалася до землі. Тепер там постійно і неочікуванно щось цікаве виростає.

Розказую Мілі про її ребра.
– А я думала, що це мої крила..

“Щось алгебра підозріло легка.. Треба дивитися в оба..”
Марічка

Якби по всьому світу замість піару війни пустили відеороліки, соціальну рекламу, де військові з тієї та іншої сторони, що воюють між собою, раптом кинули нафіг свою зброю, вилізли з танків, подивилися в чисте небо, що навіть над руїнами пахне миром, нарвали польових квітів і повернулися з букетами додому, подарували квіти своїм коханим, любим дружинам, мамам, тоді б, смію сподіватися, ЩОСЬ в людях змінилося б, трансформувалося.

Світом управляють мислеОбрази. Суспільству нав*язують Образи війни, а не миру. З телевізорів, білбордів, інтернета на нас дивляться мужні чоловіки. Вони дійсно є мужні, але чи приклад вони для майбутнього? Хлопчики – майбутні чоловіки, вбирають в себе цю руйнівну програму, грають у війну, стріляють один в одного з іграшкової зброї, гинуть понарошку. Це така міцна візуалізація, такий потужний запит у Всесвіт, таке страшне створення майбутнього.. І воно збувається, і пекло вилазить з “понарошку”, стає реальністю.

Вперше за декілька років ми прокинулися в школу вчасно. Вперше за декілька років діти спокійно поснідали (навіть вели душевні бесіди і розпивали чаї). Вперше одяглися не як в армії за 30 секунд, бо запізнюємося остаточно і безповоротно, а повільно і з усмішкою. А до першого урока ще багато часу, і не треба мчати на машині зі скоростю вітра, а можна пройтися по свіжому повітрю, порозмовляти, настроїтися на навчання.

Але.. Саме в цей день, коли все так чудово починалося, ми вийшли на двір і побачили дим, смог, фучність.. Я спробувала вмовити дітей залишитися вдома, але вони були категорично проти. Пішли собі, сміючись в прекрасне далёко.
Я у відчаї притискала кота до серця і дивилася їм услід..

***
– Ян, включи якусь ізящну пісню!

***
Єгор робить шкаф.
Міла:
– Я теж буду робити шкаф з папою. Я вмію. І люблю допомагати людям. А ще, коли я допомагаю, я вчуся. Якщо мені не дозволяти вчитися, тоді я виросту і не буду вміти робити шкафи. І тоді всі скажуть: “Що це за дівчинка, яка не вміє зробити шкаф?”

***
Міла співає пісню Мері Попінс:
Вы само совершенство! Вы само совершенство
От улыбки до женства* выше всяких похвал.

*Женство – Це любовь, така любов, що втриматься не можу, і аж сльози (примітка Мили)

***
Ян і Міла посварился з-за іграшкового грузовіка. Ян не дає його сестріі:
– Він мені потрібен по сюжету!
Всі вже не знають, куди дітися від їх війни. Раптом Міла відриває обличчя від подушки і крізь сльози кричить нам з Єгором:
– Ну, звісно! вам краще ніж мені!!!!
– Що ти маєш на увазі?
– Вам краще! У вас є дім, у вас є діти, а у мене нічого немає, навіть грузовичка!!!
– Так які до нас претензії? В чому ми винні?
– Це не претензії! Це мені дуже сумно!
Ян, дивлячись на цю істерику, здається:
– Добре, я дам тобі грузовик.
Міла руки в боки:
– Не треба!
– Чому???
– Я вже розхотіла!!!! – сидить набурмосена, шморгає.
Ян протягує сестрі дорогоціний грузовик. За рулем іграшковий, але дуже схожий на справжнього, таракан.
– Не хочу я! Мені не потрібен грузовичок з тараканом! Мені треба вкласти там свого динозаврика спати.
Ян слухняно забирає таракана і віддає яблуко розбрату сестрі.
Міла зі скорбним виглядом бере грузовичок і гордо, з червоними від сльоз очима та рожевим носиком, йде до кімнати. Ян щасливий, що грузовичок від нього все ж таки прийняли.

Дрімає будинок. Коти скрутилися калачиками. Всі сплять.
А Марічка робить мені експерементальні зачіски – косички, хвостики, колоски, бантики, резиночки, заколки..
Дівич-вечір перетворився в дівич-ніч.

А мій улюблений художник Паскаль Кемпіон ніби піддивляється за нами.