почався з радісної несподіванки – наш сусід-СБУшнік почепив величезний прапор над своєю хатою. Тому перше, що ми побачили зранку у вікно – як весело майорить на фоні неба українська жовтоблакитність.
Потім ми помили нашу бойову майдануту машину і вирушили в дорогу, забирати доньку та сина від бабусі. Якщо чесно, кожного дня, кожну хвилину я була готова стрибнути за руль та їхати за дітьми, якщо б не дай Бог, ворог пішов би на південь. Ці канікули тримали мене в постійному напруженні. Боятися заборонено, але я весь час на чеку.
Летіли по чарівній нашій землі, дихали чистим небом і прозорим повітрям. Кожний міст пофарбований у Сонячно-Дніпрові кольори, усі міста і села в прапорах та гербах. Над нами носилися соколи. Блакитні метелики сідали на жовті квіти. Це якась скажена краса, люди!
Даїшники підступно поставили знак на трасі, і нас зупинили за привищення швидкості – ми їхали “аж” 85 км на годину, замість 50. Підійшов наглуватий “страж порядку”. Сказав, що ми неуважні і порушники. Ми відповіли: “ОК, будемо складати протокол.” Ще у часи Майдана прийняли рішення – ніяких хабарів. Винні – заплатимо штраф. Все по чесному.
Даїшнік з зацікавленністю розглядав наш жовтоблакитний капот. Сказав раптом:
– Ви згодні, що превищили швидкість, не сперечаєтеся. Мені аж перехотілося вас штрафувати. На зворотньому шляху будьте уважні. Ось тут зкиньте швидкість, бо пішохідний перехід, – показав як впізнати це місце. – Щасливої дороги!
Ми помчали далі. Нас вітали гудками, люди махали назустріч, водії пропускали на поворотах, на блокпостах усміхалися щиро. Це дуже приємно. Тепло на душі.
Але всю цю ідилію соняшникових, кукурудзяних полів, блакитних ставків з качками і пасущихся корів, розбивала військова техніка. Груба, агресивна, просочена болем.. На одній з вантажівок прапор і напис на ньому “79 бригада. Хто, якщо не ми”…
Діти виглядали нас на верхівці улюбленої черешні. Це дерево бабуся колись хотіла спиляти, але Марійка з Яном вмовили її залишити черешню жити. З тих пір діти дуже потоваришували з деревом. Постійно лазили по ньому, гралися. Одного разу Марія не втрималася і почала падати, але черешня підставила гамак з гілочок, і дівчинка рухнула прямо в нього.
Ми пішли за молоком. Діти традиційно співали повстанських пісень, люди виходили з хат, знайомилися, тиснули нам руки, дякували за “легендарних” дітей, благословляли нас.
Наступного ранку вирушили додому. Миколаїв вибухнув сузір*ям українських прапорів. З вікна машини, що проїжджала повз нас, усміхнена дівчина у віночку помахала рукою.
Моє рідне місто, мій жовтоблакитний Миколаїв, якби ти тоді не дав по морді шарікову-царьову, якби не погнав сепаратиську нечість зі своєї землі, якби Одеса не дала відсіч ворогу, то вже тут на півдні була б война, було б пекло, яке зараз є на Сході.. Дякую, Миколаїв, що не підвів, не зрадив, не здрейфив. Дякую, що ти – Україна.
Їхали додому, співали хором Вакарчука і Тараса Чубая, Тартак і ТНМК. Навіть на море заскочили на пару годин, привіталися з ним.
Помчали далі. Марійка з Яном постійно помічали прапори на будівлях і стовпах, раділи жовтоблакитним мостам. Природа вражала й надихала. З багажника пахло кавунами та динями.
Коли проїзжали повз поста ДАЇ, дітям помахав рукою усміхнений даїшник, мабуть той, хто вчора нас зупинив.
Все буде Україна. 100%
