Сергій

Я не знала, як написати, але ж є, що сказати..
Сергій Оврашко. Динаміт.
Були з ним в суді, коли арештували айдарівців, які везли злодія, а в злочинності звинуватили їх.. Судили вночі, прокурор в бронежилеті ніс брєд, але це інша історія..
Динаміт.. Він виділявся серед людей. Невиликого зросту, але велетень душею, потужній неймовірно. Ходив з костилями, але відчувалось, що він найсильніший. Дуже заморений, але за своїх стояв до кінця.. Дивився в очі, посміхався сонцем, хмурився грозою, багато палив на перервах.
Як же боляче йому було.. Ні, на свої важкі рани він не звертав уваги. Йому боліло за хлопців, за несправедливість цю жахливу, за те, як ставляться до патріотів можновладці.
Я спостерігала за Сергієм, засмученим, але незламним. До самого ранку він був з айдарівцями, як старший брат, як янгол-охоронець. Клав голову на руки, що спиралися на костилі, закривав очі.. І таким все дрібним, пустим ставало навкруги – пафосний суддя, переляканий прокурор, сцикливі менти, що приховували свої обличчя.. Тільки цей смертельно зморений чоловік, мужній, справжній, щирий, тільки він мав значення.
Мені пощастило – на декілька годин життя звело мене з людиною-глибою. Я дивилася на нього, слухала його, грілася від його внутрішнього вогню. Здавалося, якщо Сергій поруч, у нечисті нема шансів на перемогу.
І знаєте, він досі поруч з нами. Назавжди. Не віддасть Сергій Україну, бо герої не тільки не вмирають, вони ще не здаються і не кидають своїх побратимів. Я це бачила на власні очі, тієї ночі, коли Сергій стояв за хлопців до перемоги.