День: 05.01.2015

Декілька днів під Києвом.. З чудовою компанією, в затишному місці з соснами та молочним небом. Але.. для мене стало неприємною несподіванкою те, що я розучилась відпочивати. Забула, як це лежати і дивитися у вікно, чи просто зупинитися і спостерігати за тим, як ллється життя. Ніякого тобі дзену, тільки бігти, летіти, робити декілька справ відразу, бо не вистачає часу, бо треба жити з пользою – допомагати, підтримувати, надихати..
Я буквально змусила себе сісти і подивитися з родиною старий, улюблений фільм “Привид” з Патріком Суейзі та Демі Мур, юними, гарними, неймовірними.. І знову ломка, знову штирить від “бездіяльності”.
Треба перевиховуватися, бо заганяти себе, вижимати з себе користь – це маячня.
Виходжу на двір. Прибирання, інтернет, новини, все почекає – навкруги січень.
Беру чашку кави і йду на побачення з найголовнішою людиною в житті – з собою.. Хоча треба без нічого – в природу, яка впала в зимню спячку, в дзвінке, прозоре повітря, до пташки, що пролітає під небом, до сніжинки на гілочці. Тільки я і Життя. І нічого ззовні.
Чому раніше завжди знаходила час і можливість вийти на вулицю, щоб викурити сигарету? Такі нікотинові медитації траплялися зі мною по десять-двадцять разів на день. Скільки сигарет в пачці – стільки пірнань в себе.
Чому не можу просто взяти себе і п’ять хвилин дивитися світу в очі?.. Чому раніше для цього мені були потрібні сигарети чи пиво, а зараз – книга, тижневик або зошит-щоденник? Навіщо ці дурні аксесуари для тотального Мовчання? Навіщо вливати в себе чай, витягувати з себе думки на бумагу, вчитуватися в навіть дуже хороші книги?
Чому просто не зупинитися, і на кілька хвилин перестати збовтувати себе, як шампанське – збовтувати внутрішньою балаканиною, спогадами, планами.
Нехай осядуть емоції, суєта, тривога, страх. І після шторму подій, міркувань, оцінок і рішень, у свідомості настане штиль. Почується спокійне, розмірене дихання Життя. І з’явлюся Я ..