Дача. Близько дванадцяти ночі.
Маша вчить Мілу не відчиняти двері незнайомцям, попереджає: “Що б вони не говорили, відкривати не можна, навіть якщо кажуть що це міліція, чи друзі.”
Після теорії, яку Міла слухає дуже уважно, починається практика. Марійка залишає Мілу в дитячій кімнаті, стає за дверима і стукає.
– Це незнайомець? – питає Міла.
– Ні, – відповідає Марія. – Це подружка твоєї сестри. – Пусти мене. Я її почекаю у вас вдома.
– Це я подружка Маші! – рєвностно гаркнула Міла. – Я її сестра, а значить і подруга! Йди звідси!
Марійка стукає знову:
– Це міліціонер. Пустіть мене!
– Я незнайомцям двері не відчиняю.
– Відчиніть, бо двері виламаю, – погрожує незнайомець Маша, та починає зловісно рахувати: – Раз.. два..
Міла відчиняє. Марія заходить до кімнати і раптом каже:
– БУ!!!
Міла як закричить:
– А-а-а!!!!!!! Я так не хочу!!!!!! Маша, ти ж знайомець!!!!!!!!!!! – і голосно заридала.
Одразу прибігла перелякана бабуся, прийшов стурбований дідусь, в хатах навколо повключали світло, сусіди стривожено виглянули у вікна, загавкали собаки..
Міла
Хочемо подивитися фільм. Просимо Мілу піти в дитячу кімнату. Донечка обіцяє, що буде спати, тільки б залишитися з нами.
Лягає, відвертається до стіни. Ми з Єгором продовжуємо спілкування.
Міла командує:
– Включайте вже! Я буду підслуховати.
Таня
Буває, що я малодушнічаю. Дуже не люблю ці моменти.
Згадую про дівчинку з дитинства. У неї був синдром Дауна. Вона часто сиділа на балконі і спостерігала, як ми граємо на дворі. Напевно, батьки хвилювалися, щоб її не скривдили, тому вона рідко виходила гуляти.
Одного разу, як на зло, всі мої знайомі роз’їхалися по морях та бабусях, і у дворі не було жодної дитини, крім ось цієї дівчинки. Вона грала в пісочниці біля гойдалки. Не пам’ятаю, хто перший почав розмову, не це важливо. Важливо те, що дівчинка, її звали Таня, виявилась абсолютно адекватною і тямущею. Навіть якоюсь доросло-мудрою. Вона відрізнялась від мене і моїх друзів тільки зовнішністю, дивним голосом та неймовірним всепрощаючим спокоєм.
Ми зустрічались декілька днів, мені було цікаво з Танею, але повернулись знайомі діти, і я засоромилась, що спілкуюсь з такою особливою дівчинкою. Я зробила вигляд, що не знаю її, або не пам’ятаю. А вона зі мною віталась, спокійно і привітно. Я зніяковіло махала рукою у відповідь і бігла зі зграєю «нормальних» дітей, подалі від Тані і від своєї совісті. А Таня ще багато років сиділа на своєму балконі, і коли мене бачила, посміхалася:
– Привіт, Наташа.