Таня

Буває, що я малодушнічаю. Дуже не люблю ці моменти.
Згадую про дівчинку з дитинства. У неї був синдром Дауна. Вона часто сиділа на балконі і спостерігала, як ми граємо на дворі. Напевно, батьки хвилювалися, щоб її не скривдили, тому вона рідко виходила гуляти.
Одного разу, як на зло, всі мої знайомі роз’їхалися по морях та бабусях, і у дворі не було жодної дитини, крім ось цієї дівчинки. Вона грала в пісочниці біля гойдалки. Не пам’ятаю, хто перший почав розмову, не це важливо. Важливо те, що дівчинка, її звали Таня, виявилась абсолютно адекватною і тямущею. Навіть якоюсь доросло-мудрою. Вона відрізнялась від мене і моїх друзів тільки зовнішністю, дивним голосом та неймовірним всепрощаючим спокоєм.
Ми зустрічались декілька днів, мені було цікаво з Танею, але повернулись знайомі діти, і я засоромилась, що спілкуюсь з такою особливою дівчинкою. Я зробила вигляд, що не знаю її, або не пам’ятаю. А вона зі мною віталась, спокійно і привітно. Я зніяковіло махала рукою у відповідь і бігла зі зграєю «нормальних» дітей, подалі від Тані і від своєї совісті. А Таня ще багато років сиділа на своєму балконі, і коли мене бачила, посміхалася:
– Привіт, Наташа.