В детстве обычное действие казалось чем-то особенным. Я обожала, когда мама или няня разворачивает пачку сливочного масла. Меня это вводило в состояние нирваны. Блестящая серебристая упаковка так вкусно шуршала.. а в ней холодый твёрдый кусочек, и ножом по нему.. Я старалась это повторить – заворачивала в фольгу кубик и разворачивала.. заворачивала и разворачивала.. наслаждение..
А что могло быть прекраснее аромата бензина, когда мы с папой приезжали на бензозаправку.. С этим головокружительным запахом мог сравниться только аромат сбежавшего молока или запах только что зажжённой спички. А ещё я представляла себя очень-преочень красавицей, которой поклонник прислал письмо (на листке я писала всякие каляки-маляки и складывала его в конверт). Потом гордо ходила по комнате, и “вдруг” замечала это письмо от несчастного влюблённого. Настороженно вскрывала конверт, с удивлением читала то, что “он написал”, и с негодованием рвала бумагу на мелкие кусочки. Высокомерно задрав нос уходила прочь и шла писать себе следующее “влюблённое” письмо.
А есть борщ просто так – вообще неинтересно. Гораздо веселее представлять себя бедным голодным ребёнком-сиротой, которого нашли партизаны и дали тарелку горячего борща. Я жадно ела его с ломтем душистого хлеба, рассказывая добрым “нашим” как пряталась от фашистов и не ела уже неделю. Ещё нравилось играть в раненного солдата и медсестру. При чем очень важно быть именно раненным, и обязательно постоянно терять сознание.
ЧОМУ ТВАРИНИ ЖИВУТЬ МЕНШЕ, НІЖ ЛЮДИ
Ця історія сталася в моєму дитинстві. У нашому дворі з’явилось потішне цуценя. Маленька, біла, кудлата радість. Назвали його Чебурашка. Більш веселої та харизматичної собачки я в житті не зустрічала. Добрий, лагідний, грайливий, розумничка неймовірний, він одразу став улюбленцем всіх мешканців дому. Щоб пограти з ним, діти шикувалися в чергу. Дорослі ставали в іншу чергу – годувати його. Чебурашка посміхався і радісно давав лапу кожному. Він став талісманом нашого двору. Завдяки йому ми всі передружились – адже у нас була справжня спільна собака!
В черговий в-школу-вставатєльний ранок, ми з мамою вийшли з під’їзду і побачили у дворі якогось старенького собакєвіча. Він сидів під кущами і злякано тяфкав, відкриваючи беззубу пащу.
Коли я повернулася з уроків, відразу помчала на вулицю грати з Чебурашкою. Але його ніде не було. Діти і дорослі схвильовано запитували один одного, чи не бачив хто-небудь цуценя. Без нього двір осиротів, став нудним і порожнім.
Під вечір рознеслася страшна звістка про те, що сталось з нашим улюбленцем. Його жахливо мучили кілька виродків. Не буду описувати, що з ним робили. Але ось та забита собака, яку ми побачили вранці, і був наш Чебурашка. Його знівечили так, що впізнати неможливо..
Скільки сліз було пролито..
Спочатку його взяла до себе бабуся з третього під’їзду. Через тиждень наша сусідка запитала, чи не будемо ми заперечувати, якщо Чебурашка поживе в коробці у нас на поверсі. Звичайно ми були тільки за. Годували, лікували .. Так як песик став сліпим і глухим, він нікого не впізнавав. Коли відчував, що хтось наближається, гарчав і гавкав .. Хотілося погладити, приголубити, пояснити, що його більше не образять, але він боявся, боявся, боявся ..
Через кілька місяців Чебурашки не стало.
Колись прочитала історію, яку розказав ветеринар. Його викликали оглянути хворого десятирічного собаку. Пес був справжнім членом сім’ї молодого подружжя та їх 6-річного сина. Провівши огляд, ветеринар сказав родині, що зробити вже нічого не можливо і запропонував приспати невиліковно хворого собаку. Подружжя вважали за потрібне, щоб їх шестирічний син був присутній при цій сумній процедурі.
Наступного дня, хлопчик погладив собаку в останній раз, і через кілька хвилин вона мирно померла. Ветеринар дивувався спокою дитини і задавався питанням – чи розуміє хлопчик, що сталося. Потім вони сиділи і розмовляли про те, чому тварини живуть менше, ніж люди. Тоді хлопчик тихо сказав: «Я знаю чому. Люди народжуються для того, щоб навчитися жити добре – всіх любити і бути добрими – правильно? А собаки вже все це вміють, тому їм не потрібно стільки часу.»
P.S. Я ось думаю, може тому мерзотники живуть довго – можливо, їм дається шанс схаменутися..
Міла:
– Коли мені виповниться п*ять років???
– Через рік.
– А коли вже буде “через рік”?
**
Єгор зробив Мілі зауваження. Вона прибігає до мене в сльозах.
– Чому ти плачеш?
– Папа мене ругав!!!!
– Та де ж він тебе ругав, просто сказав, що так не треба робити.
– Там де я стояла, там мене і ругав!!!
**
– Міла, ти взагалі знаєш, що я тебе дуже-дуже-дуже люблю?
– Та знаю я, знаю. Ти постійно мені так кажеш, а я ж це розумію.
**
– Мам, будь ласка, тільки не дивись вночі страшні фільми та сни.
