Миколаїв.
Моя мама зустрічає знайому з сусіднього під*їзду. Питає, як справи.
– Ужасно! Уезжаем в Россию! Здесь ведь невозможно что творится! – репетує тітка.
“Ура!” – сказала мама, блиснувши жовтоблакитним значком з надписом “люблю Україну”.
“Клас!!!” – засміялась я, коли почула цю історію з хепі-ендом.
Укри, це круто! Москалі втрачають надію і вже не кличуть “путін спасі-памагі”. Вони самі тікають в його логово. Мантра “Чемодан-вокзал-росія” збувається! Нехай ненавидять Україну звідти, ніж паразитують тут, на нашій понівіченій, розстріляній землі.
Очищаємося помаленьку. Шлаки виходять..
уривки з щоденника
Страшні дні і ночі лютого 2014
***
Подруга передавала на Майдан їжу, речі, ковдри, ліки, гроші.
Побачила репортаж, де на її ковдрі несли вбитого хлопчика.
Сказала згасшим голосом:
– Передавала, щоб тепло було, а вийшло так ..
***
Сьогодні їздили по аптеках, по пунктах, де можна закупити хірургічні інструменти, штативи для крапельниць та інші потрібні для порятунку життя штуки. Привезли все в Михайлівський. Увійшли на територію Собору. Там люди. Приголомшливі люди з очима як небо. Як заплакане, чисте небо.. Всі щось приносять, сортують ліки. Обличчя світлі, зосереджені. Крізь біль проступає сила, любов.. Це не передати словами ..
До нас підбігла дівчинка і попросила купити свічки – чим більше, тим краще. Ми поїхали. Всі господарські магазини закриті. Забігли в супермаркет – там черги нереальні. Люди запасаються продуктами, а ми бігаємо шукаємо свічки. У черзі чуємо: “Скорей бы этих майданутых перестреляли, всё бы закончилось уже!”
В третьому за рахунком магазині знайшли свічки! Хапаємо сотнями, очі горять жадібно. Люди дивилися на нас як на найбільших панікерів. Пофіг. Винесли два пакети, і бігом за наступними препаратами. Мчимо по підземному переходу, а там продають тисячі тюльпанів, рожевих, жовтих, червоних! І весна танцює серед букетів, і так хочеться жити.. і так хочеться квітів та миру..
Приїхали знову в Михайлівський. Там земля свята.. Там Бог. В людях, в прапорах, в кожному камені. Все дихає БОГОМ. Віддали свічки, поїхали на Майдан. Рознесли корисності по стихійно створеним операційним. Деякі навіть в кафе знаходяться. Столи стоять, ліки розкладені.. Лікарі в бойовій готовності. Хлопці в касках, бронежилетах і комуфляжі ходять з витонченими келихами з морозивом, прикрашеним фруктами. Втомлений чоловік у пропаленому одязі сидить за столом і п’є каву з білосніжної чашки. Руки темні від копоті. Контрасти неймовірні..
Йдемо по Хрещатику. Страшно. Назустріч медики. Запитали, куди ми несемо каски.
– Це для нас, – відповідаємо, – а що? вам треба?
– Дуже! У нас жодної немає.
З радістю віддаємо дівчатам каски. Хоч чимось допомогти, хоч чимось підтримати і бути корисним – таке щастя!
Ліків, хірургічних інструментів багато. Люди тягнуть цілі ящики. Готуємося відбити удар, врятувати поранених. Майдан схожий на величезний медичний склад. Господи, нехай все це не стане в нагоді, нехай ми переможемо і не буде більше потерпілих, не буде болю і пекла. І всі ці корисні медичні штуковини розійдуться по нашим убогим лікарням.
Кожен день – це суміш жаху і захоплення. Жаху від того, на що здатні нелюди. Захоплення тим, на що здатні ЛЮДИ.
***
Нічне потрулювання.
Потрясло те, що сотні людей патрулюють в нашому районі. На машинах, пішки. Чоловіки, з палицями, з собаками. Дівчата з дрючками. Закохані патрулюють, тримаючись за руки. Ми проїжджали повз груп людей з пов’язками і запитували:
– Ви наші?
– Так! Наші!
– Тоді слава Україні!
– Героям слава!
Потім назбирали урожай шин, відвезли на Майдан. Перше, що сталося, коли ми вийшли з машини – постріли десь угорі, на дахах над нами. Дуже-дуже страшно.. Ми взяли дорогоцінний пінопласт і понесли до Стели. Шини залишили біля входу на барикади.
Майдан. Рідний наш Майдан.. Скільки ночей провели ми тут.. Приходили, коли був тільки Майдан і люди. Потім зробили сцену, почали прикрашати простір квітами, рушниками, поставили ікони. Потім новорічне, різдвяне убранство. Діти й дорослі вже не уявляють собі життя без того, щоб не провідати цю святу землю.. В мороз і в сніг, коли тиша і коли штурм – люди були тут. Багато ночей, тривожно-щасливих ночей, проведених зі своїм Народом. Кожна – як очищення, як випробування, як перевірка, хто ти – людина чи ..
Сьогодні вночі ми стояли на цій випаленій, вистражданій, понівеченій, святій землі. Вона стогне, але дихає. Жива. Оплакує своїх дітей. І в душі випалено, але живо.
24.02.2014
18 лютого в якійсь внутрішній тихій істериці завезли дітей до бабусі й дідуся, і рванули на Майдан. Весь цей час возили, носили, патрулювали, моніторили новини, спали кілька неспокійних годин і знову туди. Ці дні злилися в один довгий згусток часу. Сьогодні сім’я возз’єдналася.
Коли ми прийшли забирати дітей, трирічна Міла строго запитала:
– Ви допомогли людям на Майдані?
Марійка розповідає, що вночі, коли вони лягали спати, Міла сумувала:
– Я дуже хочу до мами.. так хочу, – і схлипнула. – Але ще я хочу, щоб Майдану було добре. Маша, з Майданом все буде добре?
– Звичайно!
– Тоді й у мене все добре, – сльози висохли.
Як сильно подорослішали наші діти за ці три місяці. Якими Людьми вони стали. Як сильно подорослішали ми..
Скільки разів за цей час, прощаючись з дітьми, я чітко усвідомлювала, що можливо, бачу їх востаннє. Я, яка ніколи не дозволяла їм гуляти самим і ніколи не залишала їх без нагляду дорослих, я йшла в ніч, залишаючи їх вдома – між дітьми і Майданом, який штурмував “беркут”, я вибирала Майдан.
І діти завжди підтримували нас з чоловіком в цьому виборі.