Місяць: Лютий 2015

В березні 2014 написала..
В кишенях моєї куртки досі зберігаються реліквії. Я не поспішаю їх діставати.. Ось складений удвічі малюнок молодшої дочки з сонечком і каляками-маляками, а на іншій стороні листочка написаний моїм нервовим почерком список необхідних ліків, які можуть врятувати життя пораненим на Майдані. Ось зім’яті бахіли, які одягала, коли заходила в імпровізований госпіталь, він же операційна, потім бігала в них по вулиці, забувши зняти.
Ось ще листочок – Молитва за Україну, пошарпаний шматочок жовто-блакитної стрічки, використані грілки для ніг, які рятували мене в мороз, пара цукерок – подарунок хлопців з Самооборони.
В моїх кишенях побували будівельні рукавички, в них тягала бруківку для барикад. В моїх кишенях зберігалися сто п’ять гривень, м’яті, особливі – 19 лютого з Михайлівського вибігла дівчина в смішний шапці, попросила купити свічок, вони стануть в нагоді якщо раптом в Києві введуть надзвичайний стан і відключать світло, адже треба робити операції .. І віддала мені, незнайомій, що проходить мимо, всі гроші, які у неї були з собою. На ці гривні ми купили 21 свічку, і ще триста свічок на гроші людей, знайомих і незнайомих, які надсилали гривні мені на картку. На щастя, світло не відключили, і свічки не стали в нагоді в ту ніч. Вони згодилися для іншого .. Ми впізнали їх на Інститутській та Грушевського, вони горіли з сотнями інших свічок в пам’ять про розстріляних хлопців ..
Страшні лютневі дні закінчились, але я не поспішаю прощатися з реліквіями в моїх кишенях. Торкаюсь пальцями марлевої пов’язки, і переношусь в 18 лютого, коли попрощалася з дітьми можливо назавжди, і пішла пішки до Майдану, а за спиною важкий рюкзак з медикаментами. Йшла через місто, а місто безтурботно йшло з роботи мені назустріч, люди розбредалися по норах – подалі від палаючого Майдану, де боролися і гинули ті, за кого буду молитися вічно.
Я йшла по Києву крізь людей, що відправилися на вечірні пробіжки, прогулянки з собаками, йшла крізь тих, що затарювались в магазинах і бутіках, повз надушених, піжонськи одягнених “чоловіків”, що йдуть на блядкі, договарюються по мобільних про побачення. Їхнє життя нічим не порушене, їм похєр, що в кількох кілометрах йде війна.
Майдан у вогні. Вибухи оглушують. В Профспілки, тоді ще не спалені “беркутом”, мене не пустили – занадто близько до барикад. Чоловік з другом віддали ліки. Рюкзак став легше, легше стало і на душі – донесла! Хоч трошки допомогла, хоч крапельку.
Озираюся. Майдан, милий, рідний Майдан .. Співаємо гімн під вибухами. Бачу очі дівчат, перелякані очі.. Але все одно дівчата приїхали сюди, приїхали з іншого кінця міста. Хочуть нагодувати нас борщем з термоса. Бояться, здригаються від гранат, але стоять, не йдуть, в десятий раз пропонують свій борщ. Всі відразу стають близько знайомими, діляться один з одним шарфами, щоб не наковтатися газу, рукавичками, щоб не так ранити руки об холодну бруківку.
Весь час ведуть, несуть поранених. Деякі, закривавлені, хитаючись, йдуть самі, щоб не відволікати інших від роботи.
Чоловіки, роздягнені до пояса розбивають бруківку. Швидко складаємо її у мішки. Хлопці несуть їх до барикад. Повертаються оглушені, кашляють від газу і диму. Одного хлопця сіпає. Він присів на корточки, закрив обличчя руками, поки чекав, щоб у мішок знову поклали порцію каменів. Жінка вмовляє його більше не носити. Він, подьоргуючись, відповідає:
– Нічого, все добре. Будь ласка, дайте мені мішок, – звалює на плечі. – Спасибі!
Переді мною чоловік і жінка. Тримаються один за одного, загубилися у просторі, їх теж смикає. Контузія.
Мішки рвуться від тяжкості. На землі стоїть шкіряна жіноча сумка, повна бруківки.. цей народ не перемогти.
Кувалди ламаються від безперервного розколювання бруківки. Ламаються лопати, сокири. Тільки люди не ламаються.
Дивлюся на обличчя, зосереджені, відкриті, світлі. Дякують один одному, вибачаються, якщо зачепили когось випадково.
Дівчина в красивій квітчастій хустці допомагає звалити мішок на плечі хлопцеві. Він бажає їй доброго чоловіка, здорових діток і обіцяє їй захищати Україну від нечисті.
Люди несподівано зустрічають старих знайомих:
– Де б ми ще побачились! – Жартують, обнімаються і разом вирушають зміцнювати барикади.
По Майдану йде сліпий. Йде рішуче, стукає палицею по землі, голосно просить розступитися і дати йому дорогу. Нещодавно він розносив бутерброди на Грушевського. Цей сліпий бачить головне, справжнє, те що не хочуть бачити “зрячі” люди, що ховаються по норах, думаючі, що це їх не стосується. Він – інвалід фізично. Вони – інваліди душевні.
Біля колони Головпоштамту, стоїть хлопець в балаклаві. Однією рукою притискає до себе кохану дівчину. В іншій руці бита. Дівчина притулилася до його грудей, завмерла, заплющила очі. У нього погляд приречений і, в той же час, рішучий. Стоять мовчки. Єдине ціле. Душа в душі.
Люди продовжують очищувати Майдан і Хрещатик від бруківки, немов знімають панцир, немов хочуть звільнити святу землю від каменю, щоб задихала вона в повну силу. А над палаючим Майданом стоять літні жінки з бездонними, як небо, очима і моляться, моляться, моляться, дивлячись то на охоплені вогнем барикади, то на нас, що передають один одному задубілими руками холодну бруківку.
Старі, які ледве ходять, молоді, яким ще жити і жити, грузини, євреї, росіяни, вірмени, українці, чоловіки, жінки – всі тут. Злилися в єдиному пориві, немов організм, який бореться за життя.
Рука пірнає в кишеню куртки, торкаюсь чергової реліквії – душа переноситься в ті страшні, великі дні. Їх важливо пам’ятати.

В детстве обычное действие казалось чем-то особенным. Я обожала, когда мама или няня разворачивает пачку сливочного масла. Меня это вводило в состояние нирваны. Блестящая серебристая упаковка так вкусно шуршала.. а в ней холодый твёрдый кусочек, и ножом по нему.. Я старалась это повторить – заворачивала в фольгу кубик и разворачивала.. заворачивала и разворачивала.. наслаждение..
А что могло быть прекраснее аромата бензина, когда мы с папой приезжали на бензозаправку.. С этим головокружительным запахом мог сравниться только аромат сбежавшего молока или запах только что зажжённой спички. А ещё я представляла себя очень-преочень красавицей, которой поклонник прислал письмо (на листке я писала всякие каляки-маляки и складывала его в конверт). Потом гордо ходила по комнате, и “вдруг” замечала это письмо от несчастного влюблённого. Настороженно вскрывала конверт, с удивлением читала то, что “он написал”, и с негодованием рвала бумагу на мелкие кусочки. Высокомерно задрав нос уходила прочь и шла писать себе следующее “влюблённое” письмо.
А есть борщ просто так – вообще неинтересно. Гораздо веселее представлять себя бедным голодным ребёнком-сиротой, которого нашли партизаны и дали тарелку горячего борща. Я жадно ела его с ломтем душистого хлеба, рассказывая добрым “нашим” как пряталась от фашистов и не ела уже неделю. Ещё нравилось играть в раненного солдата и медсестру. При чем очень важно быть именно раненным, и обязательно постоянно терять сознание.

Ця історія сталася в моєму дитинстві. У нашому дворі з’явилось потішне цуценя. Маленька, біла, кудлата радість. Назвали його Чебурашка. Більш веселої та харизматичної собачки я в житті не зустрічала. Добрий, лагідний, грайливий, розумничка неймовірний, він одразу став улюбленцем всіх мешканців дому. Щоб пограти з ним, діти шикувалися в чергу. Дорослі ставали в іншу чергу – годувати його. Чебурашка посміхався і радісно давав лапу кожному. Він став талісманом нашого двору. Завдяки йому ми всі передружились – адже у нас була справжня спільна собака!
В черговий в-школу-вставатєльний ранок, ми з мамою вийшли з під’їзду і побачили у дворі якогось старенького собакєвіча. Він сидів під кущами і злякано тяфкав, відкриваючи беззубу пащу.
Коли я повернулася з уроків, відразу помчала на вулицю грати з Чебурашкою. Але його ніде не було. Діти і дорослі схвильовано запитували один одного, чи не бачив хто-небудь цуценя. Без нього двір осиротів, став нудним і порожнім.
Під вечір рознеслася страшна звістка про те, що сталось з нашим улюбленцем. Його жахливо мучили кілька виродків. Не буду описувати, що з ним робили. Але ось та забита собака, яку ми побачили вранці, і був наш Чебурашка. Його знівечили так, що впізнати неможливо..
Скільки сліз було пролито..
Спочатку його взяла до себе бабуся з третього під’їзду. Через тиждень наша сусідка запитала, чи не будемо ми заперечувати, якщо Чебурашка поживе в коробці у нас на поверсі. Звичайно ми були тільки за. Годували, лікували .. Так як песик став сліпим і глухим, він нікого не впізнавав. Коли відчував, що хтось наближається, гарчав і гавкав .. Хотілося погладити, приголубити, пояснити, що його більше не образять, але він боявся, боявся, боявся ..
Через кілька місяців Чебурашки не стало.
Колись прочитала історію, яку розказав ветеринар. Його викликали оглянути хворого десятирічного собаку. Пес був справжнім членом сім’ї молодого подружжя та їх 6-річного сина. Провівши огляд, ветеринар сказав родині, що зробити вже нічого не можливо і запропонував приспати невиліковно хворого собаку. Подружжя вважали за потрібне, щоб їх шестирічний син був присутній при цій сумній процедурі.
Наступного дня, хлопчик погладив собаку в останній раз, і через кілька хвилин вона мирно померла. Ветеринар дивувався спокою дитини і задавався питанням – чи розуміє хлопчик, що сталося. Потім вони сиділи і розмовляли про те, чому тварини живуть менше, ніж люди. Тоді хлопчик тихо сказав: «Я знаю чому. Люди народжуються для того, щоб навчитися жити добре – всіх любити і бути добрими – правильно? А собаки вже все це вміють, тому їм не потрібно стільки часу.»
P.S. Я ось думаю, може тому мерзотники живуть довго – можливо, їм дається шанс схаменутися..

– Коли мені виповниться п*ять років???
– Через рік.
– А коли вже буде “через рік”?
**
Єгор зробив Мілі зауваження. Вона прибігає до мене в сльозах.
– Чому ти плачеш?
– Папа мене ругав!!!!
– Та де ж він тебе ругав, просто сказав, що так не треба робити.
– Там де я стояла, там мене і ругав!!!
**
– Міла, ти взагалі знаєш, що я тебе дуже-дуже-дуже люблю?
– Та знаю я, знаю. Ти постійно мені так кажеш, а я ж це розумію.
**
– Мам, будь ласка, тільки не дивись вночі страшні фільми та сни.

Дізналась від психолога, що дитині треба частіше казати: «А ти знаєш, якщо б ми з татом могли обирати, то з усіх дітей світа ми обрали б тебе.»
Сказала ці слова наодинці кожному з дітей.
Реакція Марійки:
– Да??? – дивилася на мене довго-довго, немов в душу хотіла заглянути. Підбігла, обняла з неймовірною силою. – А я б вам народила Яна і Мілу!
Реакція Міли:
– Правда? – іскри щастя запалали в очах. – А потім Машу і Яна?
– Обов*язково!
Обнялися міцно.
Реакція Яна:
– Да??? А чого не Машу???
– І Машу.
– І Мілу!
– Звісно, всіх вас
– Круто!

Играем с Милой. У неё в руках изящная красавица Кукла-фея. Я озвучиваю Божью Коровку. Мы как бы только что познакомились и подружились.
Вдруг Мила замечает игрушку Пчёлёнка:
– Ой! Здравствуйте. А вы чей муж?
– Я муж Божьей Коровки, – отвечаю я за Пчелёнка.
– А-а-а, извините, – засмеялась Мила подпрыгивая куклой, – мне показалось, что вы мой муж.
– Если хотите, я могу стать вашим, – обольстительно сказал Пчелёнок моим голосом, глядя на молодую, интересную куклу, да ещё и фею.
Мне захотелось проверить, как дочка поведёт себя в этой ситуации.
Мила взмахнула ресницами и кулой в ручке:
– Вы что! У вас жена есть – Божья Коровка. Нельзя бросать своих любимых, ради только что познакомившихся с вами фей! Кстати, у меня есть муж. Эльф.

Коли хтось з рідних чи друзів виходить з нашого дому, Міла завжди йде його проводжати і каже:
– Богословення тобі! (так вона промовляє “Благословення”)
В родині вже звикли до цього ритуалу, і тепер у нас є нове слово з новим сенсом – БОГОсловення.
Богословення вам, друзі!

Шестнадцать лет назад я познакомилась с одним молодым человеком. Непростым, наглым, остроумным, искренним. И очень влюбилась. Очень. Мне было с ним интересно, страшно, весело, больно и счастливо. Влюбилась до самого неба, а через 15 дней случился День Валентина.
Я бесконечно долго выбирала подарок своему любимому. Беспокоилась, а понравится ли, а пригодится ли? С самого утра по очереди отказала всем поклонникам отмечать с ними этот волшебный праздник.
Наступил вечер, и я ждала, когда же ОН придёт. Он, как всегда, опоздал. Вообще-то всегда опаздывала я. При чём изо всех сил старалась быть пунктуальной, ведь это неуважение заставлять человека ждать. Но вечно опаздывала на полчаса. Оказалось, что мой любимый всегда опаздывает минимум на час. Но ведь ЛЮБИМЫЙ. Что тут поделаешь — значит буду ждать.
Наконец примчался. Без ничего — ни шарика-сердечка, ни свёрточка с бантиком.. Пошли в одно кафе, в другое, а всё занято пунктуальными влюблёнными, и нам, опоздунам, нигде нет места. Тогда мой любимый вспомнил об одном заведении — кафе для глухих, и о чудо! — там нашёлся свободный столик.
Вот это экзотика.. Вокруг эмоционально машущие руками люди, вино и мы. Пьём. Никто мне ничего не дарит. Я стесняюсь, переживаю.. И начинаю дарить первая. Чашку в штанах. Ну, с ногами такая дурацкая чашка. Любимый засмеялся и сидит.
Вдруг он снимает с шеи цепочку с серебряным кулоном, в виде дорожного знака STOP. С надписью «can*t STOP loving you» и надевает на меня.. А ведь мы знакомы всего две недели.. Это был лучший подарок в моей жизни.
Летом цепочку украли. Мы пошли на речку. Я боялась, что потеряю во время плаванья свою ДРАГОЦЕННОСТЬ и оставила её на берегу. Когда мы вышли из воды, оказалось, что украли всё, кроме моего платья и кроссовок Егора.
Я в платье и в мужских кроссовках, Егор в плавках и босиком, вышли с Труханова острова в цивилизацию без копейки. Сели возле дороги, чтобы словить машину и уговорить водителя довезти нас домой. В таком виде мы не могли ни в метро спуститься, ни домой вернуться — ведь ключи тоже украли. Мобильных тогда не было — позвонить никому не можем, чтобы приехали и спасли нас.
Сидим, растерянные, у дороги. Останавливается какой-то автомобиль, неожиданно оттуда выходит однокурсник Егора. Даёт нам денег на такси, и мы почти спасены. Но как попасть домой? Единственный путь – через балкон. Голый, то есть, в плавках Егор лезет по стене на второй этаж, одевается. Потом мы идём ко мне на съёмную квартиру. Егор, уже одетый, снова лезет теперь уже на мой балкон, и открывает мне дверь.
С тех пор прошли годы. Мы поженились. Было много радостей и сложностей, ссор и перемирий. Прошло 15 лет и этот День Всех Влюблённых мы встречаем вместе + ещё трое наших деток.
Егорка, я люблю тебя.

Я люблю День Святого Валентина. Він завжди особливий, але
14 лютого 2014 взагалі неможливо забути.
Багато-багато людей з усього світу написали листи воїнам, які стояли на барикадах. В День Любові ми вручали їх на Майдані. Це було щось неймовірне. Не знаю, як це все описати, але постараюсь хоча б трішки передати атмосферу.
Ми пропонували людям вибрати собі лист з величезної коробки з написом «листи для ГЕРОЇВ». Майданівці брали конверти, як коштовність, і зразу читали послання-подяки, послання-молитви, які надіслали для них люди з різних куточків Землі. Читали слова підтримки, слова любові.
Нас вразила бабуся. З жовтоблакитною стрічкою, рюкзаком, просто одягнена. Вона взяла лист і почала читати. Її обличчя.. скільки болю та світла було в цих рисах.. В очах сльози. Ми з дівчатами не могли відірватися від цієї глибини. Бабуся дочитала і мовчки дивилася на нас. Ми обійняли її, з усіх боків притулилися до неї, щоб підтримати всією душею, щоб подякувати всім серцем. Стояли в мовчанні і в якомусь неосяжному болю.
Чоловіки збентежено брали листи. Раділи і соромилися як діти. Чарівні наші герої. Пригощали нас приворотним трав’яним чаєм, і засікали час, коли подіють чари. Просили обіймати і цілувати їх. Засмучувалися, що незнайомки, які надіслали їм листи – промінчики добра, не написали номери своїх телефонів smile emoticon
Хлопці завмирали, читаючи рядки, немов потрапляли в інший світ – душу людини, яка дякувала їм за те, що не віддали на розтерзання нашу країну, наш народ. Потім чоловіки ховали конверти під бронежилети, ближче до серця, або дбайливо складали листочки з незнайомим почерком в паспорт..
Один козак сказав:
– Дівчата, ви навіть не уявляєте, яку велику справу робите.. не уявляєте..
Ще один воїн прочитав, подивився на нас, а в очах – світло і впевненість:
– Тепер ми точно переможемо!
Нас провели по всім-всім барикадам. Скрізь нас зустрічали з радістю, хотіли або чимось пригостити, або одружитись. Але в мене була відмазка – чоловік і троє дітей smile emoticon
Коли вручали листи на Грушевського, помітили хлопця. Він стояв на самій ближчий до силовиків барикаді. Не відриваючи очей, дивився на ворогів. Статний, в обмундируванні, зосереджений. Він не бачив, що за його спиною бійці вже отримали свої конверти з сердечками. Хлопець стояв високо, на горі з мішків. Було б несправедливо не дати йому валентинку. Але так ніяково відволікати його, суворого, войовничого ..
Я помітила, що на барикаду залізла дівчина-фотограф, і попросила її передати цій людині лист. Вона спустилася до мене, потім видерлася по мішках до нього. Вручила. Хлопець немов прокинувся. Взяв конверт, прикрашений квіткою. Почав читати. Дівчатка пішли далі вітати хлопців, а я не могла відірвати погляд від цього чоловіка в масці, який провалився в лист-молитву за нього. Потім він повернувся спиною до супротивника, обличчям – до Майдану і дивився на нас. Не можу, не вмію передати, що було в його очах. Небо? Життя? Бог?..
Ми йшли з барикад з розірваними душами.. в хорошому сенсі. За силою почуттів і переживань той день можна порівняти з днем, коли народжується твоя дитина. Але в мить появи на світ людини бушує радість, щастя, а тоді нас розривало від чогось дуже справжнього, щирого, але все це перемішано з болем, великим, пронизливим болем ..
Увечері ми приїхали на Європейську площу вже всією сім’єю – привезли хлопцям печиво від нашої подруги-чарівниці Наталки. Вирушили з коробками на Грушевського. Шини до того часу вже погасили. Гімн наповнював силою кожну клітинку, кожний вдох.
До нас підійшов хлопець у масці і помаранчевій касці. Взяв Мілу на руки і запросив всіх у велику палатку. Діти були в захваті. В гості до захисників – ось це пригода! У наметі грілося багато людей. Вони з теплотою вітали нас, дякували за домашнє печиво, пригощали шоколадками, тиснули руки.
Подарували Мілі маленьку іграшкову конячку. Ян вручив свою валентинку. Один з майданівців сказав:
– Тихо, люди! Послухайте, що пише вісмірічна дитина! – Всі замовкли та слухали уважно. – «Люба людина на Майдані! Дякую тобі, що ти допоміг мені Відчути себе вільним! Перемога за нами!»
Ми попрощалися з новими знайомими і вийшли в вечір. Довго-довго розмовляли з одним із захисників барикад. Ділилися думками, розповідали як проживаємо цю революцію кожен зі свого боку.
Марійка сказала:
– Люди, яким так потрібне тепло, самі щосили зігрівають нас своїм душевним світлом!
14 лютого 2014. Це був святий день.. Крик мовчання бабусі, революційний чай, натруджені руки в чорному пилу, збентежене: «Вибачте, за мої руки – прибирався тут».. Сяючі добротою очі в прорізах чорних масок. Людина в бронежилеті на вершині барикади з листом, притиснутим до серця. Вони назавжди вживлені в мою пам’ять, віддруковані навіки в моїй душі.

Зустрілися з бєженкою Танєю. Привітали її з Днем Любові та віддали наступну порцію подарунків від вас.
Таня передає всім величезне Спасибі. З нею і з дитинкою все добре. Якщо і є сльози, то тільки сльози щастя.
Таня сказала своїй маленькій донечці, дивлячись на животик:
– Підемо роздивлятись, що нам передали.