Місяць: Лютий 2015

В детстве обычное действие казалось чем-то особенным. Я обожала, когда мама или няня разворачивает пачку сливочного масла. Меня это вводило в состояние нирваны. Блестящая серебристая упаковка так вкусно шуршала.. а в ней холодый твёрдый кусочек, и ножом по нему.. Я старалась это повторить – заворачивала в фольгу кубик и разворачивала.. заворачивала и разворачивала.. наслаждение..
А что могло быть прекраснее аромата бензина, когда мы с папой приезжали на бензозаправку.. С этим головокружительным запахом мог сравниться только аромат сбежавшего молока или запах только что зажжённой спички. А ещё я представляла себя очень-преочень красавицей, которой поклонник прислал письмо (на листке я писала всякие каляки-маляки и складывала его в конверт). Потом гордо ходила по комнате, и “вдруг” замечала это письмо от несчастного влюблённого. Настороженно вскрывала конверт, с удивлением читала то, что “он написал”, и с негодованием рвала бумагу на мелкие кусочки. Высокомерно задрав нос уходила прочь и шла писать себе следующее “влюблённое” письмо.
А есть борщ просто так – вообще неинтересно. Гораздо веселее представлять себя бедным голодным ребёнком-сиротой, которого нашли партизаны и дали тарелку горячего борща. Я жадно ела его с ломтем душистого хлеба, рассказывая добрым “нашим” как пряталась от фашистов и не ела уже неделю. Ещё нравилось играть в раненного солдата и медсестру. При чем очень важно быть именно раненным, и обязательно постоянно терять сознание.

Тане не только передают вещи, но и пишут письма. В одной из посылок был конверт. Открытый.
Слова молодой женщины, написавшей Тане, перевернули мне душу.. Лена сейчас живёт в Белой Церкви. Уехала из Славянска. Вещи для неё и новорожденного сына также дали люди. Со свекровью они насобирали всяких полезностей – медикаменты, шприцы, пелёнки которые могут понадобиться при родах. Всё с подробным описанием и пожеланиями здоровья.
Родители Лены пол-лета просидели в подвале. “Мама чудом выехала, а папа остался с бабушкой”.
С разрешения Лены публикую кусочек из письма, пропитанного теплом. На мой взгляд, слова девушки из Славянска доказывают то, что люди, которые приезжают в наши города и сёла ОТТУДА, имеют большие сердца и делятся последним с попавшими в беду. Их родственники остаются в аду с пожилыми родителями, не бросают лежачих больных..
Наши бойцы заботятся о голодающих людях в городах и сёлах, которые расстреливает война, делятся с ними продуктами, эвакуируют на мирную землю.
А наших сердец хватит и на помощь воинам, и на беженцев. У нас достаточно душевных сил пройти экзамен на человечность. 100%

А может так надо? Ведь во всём нужно искать хорошее. И задавать вопрос: “Для чего?”, а не “Почему?”
Столько деток у беженцев Донбасса родятся в городах, где любят Украину.. Может, таким образом эти души, пришедшие во время войны в наш какой-никакой, но всё-таки мир, полюбят Украину и не станут раковыми клетками в её веками многострадальном теле. Ведь страна – это не правительство и даже не территория. Страна – это мы с вами, люди. Мы столько сил, любви и тепла вложили в тех, кто бежал из ада. У нас получится. Любовь и добро побеждает не только в сказках. Я видела, я знаю.
Распаковываю посылки для беремчатой Тани от незнакомых людей и тону в этой любви и заботе. В нашей с вами любви, украинцы. И только кошаки, впадающие в коробки от посылок, как в нирвану, останавливают поток слёз и соплей, которые я тут развела..

Знайома жовтосиня синичка натякнула, що годівничка порожня. Я полізла в закрома, але виявилось, що пшоно скінчилось. В такому разі сьогодні у пташок на сніданок мюслі.
Смачного!

Знаете, что я сейчас делаю?
Я плачу.
Потому что разбираю вещи, которые вы прислали для беременной Тани. Вы, незнакомые мне и ей люди, с такой любовью собрали детке шикарный гардероб, позаботились о маме, передали ей всякие хорошести и полезности.. Я ощущаю вашу нежность буквально физически, держу вашу любовь в руках, фотографирую для отчёта и плачу, плачу..
Егор привёз сегодня целый багажник посылок от вас, незнакомые, но такие родные по духу друзья. И ещё-ещё приходят смс с Новой почты, и нескончаемый поток вашей поддержки продолжается.
Спасибо до самого неба, Люди.

І знову передали речі для біженки Тані Передала дівчина, теж Таня, з якою дружу віртуально декілька років. Випадково познайомилися Вконтакті. Таня колись поділилася зі мною своєю заповітною мрією – народити трьох діточок. І що вам сказати – за три роки вона цю чудову мрію виконала на дві треті – на світ з*явилися неймовірні синочок та донечка Тані.
А речі для нашої вагітної привіз з Ірпеня до Києва Sergii Oliynik. Велике спасибі за допомогу!
Іграшки, пелюшки, одяг для малюка, навіть вологі серветки.. Таня дала згоду, поділити ці речі між декількома молодими мамами.
Дякуємо за небайдужість, за співчуття та доброту! Друзі, ви даруєте тепло своїх сердець людям, з якими сталося лихо. Ви навіть не уявляєте як це важливо і дорогоцінно..
Обіймаю всіх вас!
P.S. На Новій пошті на мене чекають декілька посилок від вас. Завтра відпишусь, коли їх отримаю. Вагітній Тані та на Фролівську речі завеземо в суботу. Всі, хто хоче допомогти – дєрзайте, ще є час

Все буде ДОБРЕ. 100%
За це ДОБРЕ ми заплатили і заплатимо велику ціну, але воно від нас нікуди не дінеться.
Я вірю в Шевченківські пророцтва і усвідомлюю, що гімн України – це свого роду програма, на яку ми, український народ, запрограмовані Кимось Мудрим та Сильним.
Судіть самі:
Ще не вмерла України, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Дійсно, одного ранку в страшному лютому 2014 ми прокинулись в Україні без януковіча та його банди. Вони, дійсно, зникли як роса на сонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Це почалось на Майдані, і продовжується по всій Україні..
А зараз ми ось тут:
Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Це важко, боляче, але боятися заборонено.
Далі буде:
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.
Так що прорвемось, укри. Без варіантів.

– Я так чекаю свого дня народження!
– Тому що будуть подарунки?
– Тому що батько пообіцяв кинути палити в цей день.
– Круто!
– Швидше б вже..
– А мій тато вже давно кинув пити і палити!, – і стільки гордості в голосі у сина..

На уроці малювання у Яна в класі була оголошена тема – російський народний костюм.
Діти категорично відказалися це малювати.
– Але ж зрозумійте, не всі росіяни погані, – розгублено сказала вчителька. – Багато, але ж не всі. І костюм був створений задовго до війни з ними.
– Вони завжди були такими та пригнічували нас, – сказала Марійка.
Вчителька здалася. Почала шукати іншу тему. Запропонувала орла.
– Він теж якийсь російський! – збунтувалися укропчики з патріотичного четвертого класу.
Я слухала сина, відкривши рота від здивування:
– І що ж ви обрали малювати?
– Троянду. І ми, хлопці, навіть не сперечалися, хоч це і запропонували дівчатка.

Ян каже однокласникам, що мріє стати поваром.
– І я теж! – зрадів Ярослав.
– А я хочу бути будівельником, – сказав Любомир. – Тоді в мене буде своя власна каска, і я буду в ній ходити на Майдан!