Одного разу я пішла на заняття з акторського мистецтва. Ніколи не мріяла стати артисткою. Ніколи ніде не виступала.
Справа в тому, що я пишу про людей, фотографую людей. Моє – це бути за кадром, ділитися своєю закоханістю у Життя, донести у долонях свої спостереження до читача й виплеснути їх в чиюсь душу (якщо вийде).
Стояти на сцені, бути на виду – для мене це не просто вихід з зони комфорту, це особистий кінець світу. А я люблю кінці світу, люблю кидати себе в нові умови – тоді я розвиваюся, росту, наповнююся силою.
І я увійшла на іншу планету, де все не так, як на моїй, затишно-скаженній. Тепер я постійно знайомлюсь з собою, своїм тілом, своїми настроями, станами, своїми порами року.
Декілька занять влітку з моєю першою наставницею Iuliia Olenychнадихнули мене, щось в мені змінили – ніби зрушили каміння, яке лежало на шляху горного струмочку, і він ожив, полився стрімко, радісно, співаючи. Я почала не ходити-бігати, а літати.
“Випадково” побачила об*яву про набір учнів на курси акторської майстерності. Не даючи собі схаменутися, в ту ж хвилину зателефонувала і записалася в групу. А потім сиділа і думала: ” Що я роблю? Це не моя територія. Куди я лізу?”
Вперед і вгору.
Заняття почалися. Переді мною люди різного віку, різних професій. Нас об*єднує те, що ми прийшли вчитися у зрілому віці, ми не боїмося помилятися, і вирішили бути кимось більшим, глибшим, усвідомленішим.
Це важка праця. Розбиваємо блоки, знімаємо зажими, вивертаємо себе назовні. Я приходжу додому, коли вже темно. Вижата, зморена, з крєпатурою в душі та тілі. І мені капєц як подобається. Спостерігаю за дивовижними викладачами-артистами, режисером, за учнями, якими щиро захоплююсь, за собою – такою незвичайною, незнайомою, новою.
Це мій персональний тренінг, виклик собі, дружба з собою, з собою різною, іншою..
З Богом.