Я люблю День Святого Валентина. Він завжди особливий, але
14 лютого 2014 взагалі неможливо забути.
Багато-багато людей з усього світу написали листи воїнам, які стояли на барикадах. В День Любові ми вручали їх на Майдані. Це було щось неймовірне. Не знаю, як це все описати, але постараюсь хоча б трішки передати атмосферу.
Ми пропонували людям вибрати собі лист з величезної коробки з написом «листи для ГЕРОЇВ». Майданівці брали конверти, як коштовність, і зразу читали послання-подяки, послання-молитви, які надіслали для них люди з різних куточків Землі. Читали слова підтримки, слова любові.
Нас вразила бабуся. З жовтоблакитною стрічкою, рюкзаком, просто одягнена. Вона взяла лист і почала читати. Її обличчя.. скільки болю та світла було в цих рисах.. В очах сльози. Ми з дівчатами не могли відірватися від цієї глибини. Бабуся дочитала і мовчки дивилася на нас. Ми обійняли її, з усіх боків притулилися до неї, щоб підтримати всією душею, щоб подякувати всім серцем. Стояли в мовчанні і в якомусь неосяжному болю.
Чоловіки збентежено брали листи. Раділи і соромилися як діти. Чарівні наші герої. Пригощали нас приворотним трав’яним чаєм, і засікали час, коли подіють чари. Просили обіймати і цілувати їх. Засмучувалися, що незнайомки, які надіслали їм листи – промінчики добра, не написали номери своїх телефонів smile emoticon
Хлопці завмирали, читаючи рядки, немов потрапляли в інший світ – душу людини, яка дякувала їм за те, що не віддали на розтерзання нашу країну, наш народ. Потім чоловіки ховали конверти під бронежилети, ближче до серця, або дбайливо складали листочки з незнайомим почерком в паспорт..
Один козак сказав:
– Дівчата, ви навіть не уявляєте, яку велику справу робите.. не уявляєте..
Ще один воїн прочитав, подивився на нас, а в очах – світло і впевненість:
– Тепер ми точно переможемо!
Нас провели по всім-всім барикадам. Скрізь нас зустрічали з радістю, хотіли або чимось пригостити, або одружитись. Але в мене була відмазка – чоловік і троє дітей smile emoticon
Коли вручали листи на Грушевського, помітили хлопця. Він стояв на самій ближчий до силовиків барикаді. Не відриваючи очей, дивився на ворогів. Статний, в обмундируванні, зосереджений. Він не бачив, що за його спиною бійці вже отримали свої конверти з сердечками. Хлопець стояв високо, на горі з мішків. Було б несправедливо не дати йому валентинку. Але так ніяково відволікати його, суворого, войовничого ..
Я помітила, що на барикаду залізла дівчина-фотограф, і попросила її передати цій людині лист. Вона спустилася до мене, потім видерлася по мішках до нього. Вручила. Хлопець немов прокинувся. Взяв конверт, прикрашений квіткою. Почав читати. Дівчатка пішли далі вітати хлопців, а я не могла відірвати погляд від цього чоловіка в масці, який провалився в лист-молитву за нього. Потім він повернувся спиною до супротивника, обличчям – до Майдану і дивився на нас. Не можу, не вмію передати, що було в його очах. Небо? Життя? Бог?..
Ми йшли з барикад з розірваними душами.. в хорошому сенсі. За силою почуттів і переживань той день можна порівняти з днем, коли народжується твоя дитина. Але в мить появи на світ людини бушує радість, щастя, а тоді нас розривало від чогось дуже справжнього, щирого, але все це перемішано з болем, великим, пронизливим болем ..
Увечері ми приїхали на Європейську площу вже всією сім’єю – привезли хлопцям печиво від нашої подруги-чарівниці Наталки. Вирушили з коробками на Грушевського. Шини до того часу вже погасили. Гімн наповнював силою кожну клітинку, кожний вдох.
До нас підійшов хлопець у масці і помаранчевій касці. Взяв Мілу на руки і запросив всіх у велику палатку. Діти були в захваті. В гості до захисників – ось це пригода! У наметі грілося багато людей. Вони з теплотою вітали нас, дякували за домашнє печиво, пригощали шоколадками, тиснули руки.
Подарували Мілі маленьку іграшкову конячку. Ян вручив свою валентинку. Один з майданівців сказав:
– Тихо, люди! Послухайте, що пише вісмірічна дитина! – Всі замовкли та слухали уважно. – «Люба людина на Майдані! Дякую тобі, що ти допоміг мені Відчути себе вільним! Перемога за нами!»
Ми попрощалися з новими знайомими і вийшли в вечір. Довго-довго розмовляли з одним із захисників барикад. Ділилися думками, розповідали як проживаємо цю революцію кожен зі свого боку.
Марійка сказала:
– Люди, яким так потрібне тепло, самі щосили зігрівають нас своїм душевним світлом!
14 лютого 2014. Це був святий день.. Крик мовчання бабусі, революційний чай, натруджені руки в чорному пилу, збентежене: «Вибачте, за мої руки – прибирався тут».. Сяючі добротою очі в прорізах чорних масок. Людина в бронежилеті на вершині барикади з листом, притиснутим до серця. Вони назавжди вживлені в мою пам’ять, віддруковані навіки в моїй душі.
