Категорія: Нотатки

Лет семь не красила губы. Вообще. Ничем. Вот, со вчерашнего дня возобновила эту традицию. Намазюкалась помадой самого светлого, естественного оттенка.
Все, кого встречаю, спрашивают: ” Ты что-то сделала с губами?!!”

***
Мила внимательно рассматривает свои ручки, ножки:
– Мама, я вся бежевая!
***
Дочка любуется своим рисунком:
– Как я могла получиться т-а-а-акой талантливой?
***
“Вирус – это кусок болезни”
***
Мила смотрит домашнее видео, где Егор моложе лет на десять, он что-то рассказывает. Дочка в восторге:
– Это папа!!! У него такой же звук, как у папы!
***
Ругаю Милу. Она возмущается:
– Я же твоя дитина! Разве можно так обращаться с ребёнком???
***
– А помнишь, я вчера была маленькая. Кстати, где я была, когда ещё не родилась у вас? В Боге?
***
Маша и Ян играют во дворе. Я дома. Мила слышит весёлые крики брата и сестры, бежит к ним — ведь интересно там. Через несколько минут возвращается ко мне. Заглядывает, видит, что я никуда не делась, улыбается, рассказывает, что там дети делают. Снова к ним отправляется. И через минуту опять на пороге стоит: «Мама, пъивет! Ты моя любимая!»
Убегает. Возвращается. И так на протяжении получаса.
Говорю:
– Доченька, играй с детьми. Почему ты всё время ко мне прибегаешь? Иди, гуляй во дворе, там так хорошо.
Мила, немного смущённая, внимательно на меня смотрит, прямо в душу:
– А ты меня не забудешь?

Кошка Йога зашла в гости этим летом, да так и осталась жить с нами. Она пожилая, мудрая и терпеливая. Дружит с детьми, но от их большой любви иногда лезет на стены.

Коли наближається субота, я даю собі слово відпочити, поспати хоча б шість-вісім годин, але у вихідних на нас завжди інші плани.
На світанку Єгор забрав на вокзалі передачу від мами з горіхами та сухофруктами для бійців, потім помчали на баскетбольні змагання Яна, які вже стали щотижневою традицією. Звідти завезли Мілу на передноворічну тусовку для малят, де вона до сліз злякалась баби-яги, і тільки сніговик зміг заспокоїти дитину і спасти її від психологічної травми.
Дівчатка-пластуни робили сьогодні енергетичні батончики для воїнів. Змішували фініки, ізюм, горіхи, кунжут з медом, гарно упаковували. Ян попросився допомогти дівчаткам – подругам Марійки. А звідти поїхав на свої збори, де хлопців вчили в*язати пластовий вузол і показували як розрізати мотузку без ножа чи ножиць, тільки за допомогою сили тертя.
Марійка поїхала вчити свою улюблену японську мову. Сьогодні знову пощастило – з ними ділився знаннями справжній японець!
Потім завезли в Армію SOS безліч листівок від дітей зі школи, де навчаються Ян з Машундріком. Всі ці малюнки-оберіги, привітання і благословення від маленьких укрів відправляться до воїнів на передову.
Дуже зморені, ми пішли до машини, щоб нарешті їхати додому, аж раптом щось сталося з сигналізацією – сирена заголосила на весь Київ. Ми стояли перед волонтерським складом, посеред зими і морозу, а наше авто істерічно волало та світилося, як гірлянда, в темряві..
Єгор розібрав півмашини, але все марно. Якщо ви чули скаженне виття сирени в ночі, це були ми.
Але нас чекав хеппі- енд. Машина порепетувала хвилин двадцять і заспокоїлась – мабуть збунтовалась проти такої жорстокої цілодобової експлуатації.
..Нарешті ми вдома, де гасають кошаки, мерехтить вогниками ялинка, і Міла емоційно розказує, яка все ж таки неприємна була баба-яга

Колись мій тато побудував дачу, зробив виноградник і посадив яблуневий сад. Відтоді я їм тільки ті яблучка – смачніших не буває в цілому світі.
Батька вже нема. Але моя мама продовжує доглядати цей маленький, персональний рай на землі, який з любов*ю та ніжністю створив тато.
Мама назбирала безліч яблук, висушила, і зараз я розкладаю їх, ароматні, солодкі, наповнені сонцем півдня України, по пакетикам, щоб відправити бійцям. А ще мама зробила ізюму, багато-багато, з винограду, який посадив батько. Перед тим як сушити, з кожної ягодки мама дістала косточки. І таких ягід тисячі. А ізюм неймовірний.
Кожного вечора мама коле горіхи, теж привезені з дачі, і чистить їх для хлопців на передовій.
Таким чином мої батьки – тато з неба, мама з землі допомагають Україні і нашим захистникам. Прорвемось!

Я не знала, як написати, але ж є, що сказати..
Сергій Оврашко. Динаміт.
Були з ним в суді, коли арештували айдарівців, які везли злодія, а в злочинності звинуватили їх.. Судили вночі, прокурор в бронежилеті ніс брєд, але це інша історія..
Динаміт.. Він виділявся серед людей. Невиликого зросту, але велетень душею, потужній неймовірно. Ходив з костилями, але відчувалось, що він найсильніший. Дуже заморений, але за своїх стояв до кінця.. Дивився в очі, посміхався сонцем, хмурився грозою, багато палив на перервах.
Як же боляче йому було.. Ні, на свої важкі рани він не звертав уваги. Йому боліло за хлопців, за несправедливість цю жахливу, за те, як ставляться до патріотів можновладці.
Я спостерігала за Сергієм, засмученим, але незламним. До самого ранку він був з айдарівцями, як старший брат, як янгол-охоронець. Клав голову на руки, що спиралися на костилі, закривав очі.. І таким все дрібним, пустим ставало навкруги – пафосний суддя, переляканий прокурор, сцикливі менти, що приховували свої обличчя.. Тільки цей смертельно зморений чоловік, мужній, справжній, щирий, тільки він мав значення.
Мені пощастило – на декілька годин життя звело мене з людиною-глибою. Я дивилася на нього, слухала його, грілася від його внутрішнього вогню. Здавалося, якщо Сергій поруч, у нечисті нема шансів на перемогу.
І знаєте, він досі поруч з нами. Назавжди. Не віддасть Сергій Україну, бо герої не тільки не вмирають, вони ще не здаються і не кидають своїх побратимів. Я це бачила на власні очі, тієї ночі, коли Сергій стояв за хлопців до перемоги.

А в мене в машині живе жовтоблакитне сердечко, створене руками доброї чарівниці Mariia Kamenska Ще один оберіг від подруги, з якою мене познайомив Майдан.
До речі, Марія за декілька днів зробила 125 (!!!) сердечок для воїнів світла і добра. Ці сонячні частинки її душі будуть берегти життя наших захистників на передовій

Фарширований подіями день.. Приємна втома, але трошки болить голова. Раптом Ян включає пісню:
Роки летять і час біжить
Його нажаль не зупинить
А мама все чекає нас
Нажаль минув той час..
Обіймаємо з сином один одного. Підходить Марія, притискається до нас.
Дякуємо тобі мамо
Що за нами доглядала
Та ночами ти не спала
І так тяжко працювала
Ми цілуєм тобі руки
Ними ти нас годувала
Дякуємо тобі мамо
Що життя подарувала..
Міла кидає розмальовку, біжить до нас. Беру донечку на руки. Стоїмо в колі, переплітаємося посмішками, радощами, долями, а над нами летить пісня про маму. Цілую кожного з дітей, дивлюся в їх очі – в них відзеркалюється любов.
– Яка ж я щаслива, – пригортаю сина та донечок до серця.
Марійка усміхається хитро:
– Хочешь ще одну дитину?

Действующие лица:
Ян (горячо любимый сын)
Мать (престарелая женщина глубоко бальзаковского возраста)
– Мама, а ты когда маленькая была, в корыте купалась? (с сочувствием)
– Почему же? В ванной! (гордо)
– А разве тогда уже изобрели ванны???!!! (удивлённо)
– Да (почему-то комплексуя)
– И пульты? (с подвохом)
– Нет, пультов ещё не было. (чистосердечно)
– Так как могут быть ванны, если пультов не существует???!!! (понимая, что мать явно брешет – в корыте купалась стопудово)