Я люблю починати з себе. Люблю вчитись. Україні потрібні сильні, сміливі, щасливі українці. Чим більше взаєморозуміння в родинах, тим більше дружелюбності в країні. Чим більше довіри між батьками та дітьми, тим міцніше зв*язок між поколіннями, а нам зараз дуже потрібно об*єднуватися.
Ми з сином проходимо унікальний тренінг – діти разом з дорослими. Не можу передати, скільки драйва, любові, неймовірних вражень ми там отримуємо і приносимо, привносимо це в сім*ю. Ввечері ми з Яном заповнюємо щоденник успіху, пишемо подяки тим, хто чомусь навчив нас за день, чимось допоміг, підтримав, надихнув.
Ми з Яном стали блище, відкриваємо один одного заново. Дякуємо за цю неймовірну пригоду в світ любові та сили Жені Малєвій, чудовому тренеру і просто класній людині.
Не знаю, як це працює, але коли Марійка ходила на тренінг, Ян ставав більш відповідальним, самостійним, турботливим, а тепер, коли тренується Ян, Марійка робить неабиякі успіхи в навчанні та спорті.
Ян, дякую тобі, що ти поруч, що МИ разом.
Якось син сказав мені
– Хочу щоб у тебе
Як у пташки гарні крила
Виросли до неба.
Ніжно серце защемило,
Я відчула силу!
І куди ж я полечу? –
Запитала в сина.
Відповів син: – Нікуди.
Мами не літають,
МАМИ КРИЛАМИ СВОЇМИ
ДІТОК ЗАКРИВАЮТЬ
21 день
Ура! Ми вступили до секти “21 день без нарікань”. Єгор приніс нам чарівні браслети від Ярослави Грес. Тепер ми будемо слідкувати за своїми словами-какашками, які кидаємо в інших, коли критикуємо, та відслідковувати свої нарікання взагалі.
До речі, я ношу браслет 10 хвилин, а вже переодягла його з руки на руку два рази, тому що діти одразу почали погано себе поводити, і я гаркнула на них. А буряк, який я варила, вирішив піджаритись разом з кастрюлею. Ех, відчуваю, що цей браслет зі мною надовго..
З Богом
висновки
Декілька спостережень про 23 лютого і взагалі про людей.
Як швидко переписуються свята, назначаються дати.. Колись влада сказала країні: “23 – день советской армии”. ” Ура!!!”- сказали люди і пішли бухати, тобто святкувати. А щоб в*їлося до мозоку кісток – навіть хлопчиків почали вітати, які ніякого відношення до захисту отєчєства не мають.
Пройшли роки. І вже інший президент сказав, що 23 лютого- ацтой. Але.. Думаю, що до цього висновку його привело суспільство, активна частина якого включила свідомість і стала на диби. Протест був такий потужний, що не почути його міг тільки дурень.
З цього приводу дві думки – що і як святкувати указують біомасі. А народ сам диктує владі те, що для нього є дійсно важливим. І заявляє про це так наполегливо, що бажання стає реальністю. Народ діє усвідомлено. А біомаса рефлекторно святкує те, на що йому дали наказ, чи ругає те, в що керівництво ткнуло носом і сказало “фас!”.
Шановне панство, ми завжди можемо обирати ким бути – біомасою чи народом. Народом бути важче – відповідальність глобальна, але це більш цікаво та вигідно.
…
Это был настолько яркий насыщенный день, что я только вечером сообразила – сейчас Прощёное воскресенье и узнала, что сегодня в Харькове случилась большая трагедия.
Недавно моей подруге приснился сон обо мне. Мощный, пронзительный. Такие сны посылаются Оттуда. У меня по коже мчались стада мурашек, когда Таня его рассказывала. Она говорит, что сон означает хорошее.. Дай Бог.. Но сон этот волшебный и одновременно страшный для меня.
Ну так вот. Я отчаянно не хочу уходить. У меня здесь очень много дел. Я нарожала детей, назаводила кошек, мне ещё Украину поднимать. Но на всякий случай (ведь жизнь кончается не завтра) я хочу поблагодарить всех и каждого, кто встретился на моём Пути. Благодарю друзей и врагов, любимых и не очень – вы были моими учителями.
Я прошу прощения у всех, кого обидела, не поняла, разочаровала и прощаю тех, кто причинил боль мне.
НО..
Я не прощаю тех, кто ненавидит и уничтожает мой народ, мою Украину. Не прощаю тех, кто мешает нам жить, кто пришёл с войной в наши дома и семьи. Прощать эту нечисть могут те, у кого убили родных и близких, те кто поседел от горя, а я не имею на это права.
Я готова взять на себя грех непрощения, готова разделить ответственность за каждый выстрел в ублюдка, который пришёл убивать наш мир, наши цветущие сады, наше глубокое небо, нашу влюблённую весну, наших людей. Записывайте мне в карму, отработаю жизнями, но не прощу, не забуду расстрел Небесной Сотни, убийство каждого воина света, гибель каждого мирного жителя, не прощу прерванные судьбы, вырванные с корнем жизни, не прощу пытки, увечья молодых и красивых, слёзы детей и стариков не прощу. Не забуду.
ура!
Миколаїв.
Моя мама зустрічає знайому з сусіднього під*їзду. Питає, як справи.
– Ужасно! Уезжаем в Россию! Здесь ведь невозможно что творится! – репетує тітка.
“Ура!” – сказала мама, блиснувши жовтоблакитним значком з надписом “люблю Україну”.
“Клас!!!” – засміялась я, коли почула цю історію з хепі-ендом.
Укри, це круто! Москалі втрачають надію і вже не кличуть “путін спасі-памагі”. Вони самі тікають в його логово. Мантра “Чемодан-вокзал-росія” збувається! Нехай ненавидять Україну звідти, ніж паразитують тут, на нашій понівіченій, розстріляній землі.
Очищаємося помаленьку. Шлаки виходять..
уривки з щоденника
Страшні дні і ночі лютого 2014
***
Подруга передавала на Майдан їжу, речі, ковдри, ліки, гроші.
Побачила репортаж, де на її ковдрі несли вбитого хлопчика.
Сказала згасшим голосом:
– Передавала, щоб тепло було, а вийшло так ..
***
Сьогодні їздили по аптеках, по пунктах, де можна закупити хірургічні інструменти, штативи для крапельниць та інші потрібні для порятунку життя штуки. Привезли все в Михайлівський. Увійшли на територію Собору. Там люди. Приголомшливі люди з очима як небо. Як заплакане, чисте небо.. Всі щось приносять, сортують ліки. Обличчя світлі, зосереджені. Крізь біль проступає сила, любов.. Це не передати словами ..
До нас підбігла дівчинка і попросила купити свічки – чим більше, тим краще. Ми поїхали. Всі господарські магазини закриті. Забігли в супермаркет – там черги нереальні. Люди запасаються продуктами, а ми бігаємо шукаємо свічки. У черзі чуємо: “Скорей бы этих майданутых перестреляли, всё бы закончилось уже!”
В третьому за рахунком магазині знайшли свічки! Хапаємо сотнями, очі горять жадібно. Люди дивилися на нас як на найбільших панікерів. Пофіг. Винесли два пакети, і бігом за наступними препаратами. Мчимо по підземному переходу, а там продають тисячі тюльпанів, рожевих, жовтих, червоних! І весна танцює серед букетів, і так хочеться жити.. і так хочеться квітів та миру..
Приїхали знову в Михайлівський. Там земля свята.. Там Бог. В людях, в прапорах, в кожному камені. Все дихає БОГОМ. Віддали свічки, поїхали на Майдан. Рознесли корисності по стихійно створеним операційним. Деякі навіть в кафе знаходяться. Столи стоять, ліки розкладені.. Лікарі в бойовій готовності. Хлопці в касках, бронежилетах і комуфляжі ходять з витонченими келихами з морозивом, прикрашеним фруктами. Втомлений чоловік у пропаленому одязі сидить за столом і п’є каву з білосніжної чашки. Руки темні від копоті. Контрасти неймовірні..
Йдемо по Хрещатику. Страшно. Назустріч медики. Запитали, куди ми несемо каски.
– Це для нас, – відповідаємо, – а що? вам треба?
– Дуже! У нас жодної немає.
З радістю віддаємо дівчатам каски. Хоч чимось допомогти, хоч чимось підтримати і бути корисним – таке щастя!
Ліків, хірургічних інструментів багато. Люди тягнуть цілі ящики. Готуємося відбити удар, врятувати поранених. Майдан схожий на величезний медичний склад. Господи, нехай все це не стане в нагоді, нехай ми переможемо і не буде більше потерпілих, не буде болю і пекла. І всі ці корисні медичні штуковини розійдуться по нашим убогим лікарням.
Кожен день – це суміш жаху і захоплення. Жаху від того, на що здатні нелюди. Захоплення тим, на що здатні ЛЮДИ.
***
Нічне потрулювання.
Потрясло те, що сотні людей патрулюють в нашому районі. На машинах, пішки. Чоловіки, з палицями, з собаками. Дівчата з дрючками. Закохані патрулюють, тримаючись за руки. Ми проїжджали повз груп людей з пов’язками і запитували:
– Ви наші?
– Так! Наші!
– Тоді слава Україні!
– Героям слава!
Потім назбирали урожай шин, відвезли на Майдан. Перше, що сталося, коли ми вийшли з машини – постріли десь угорі, на дахах над нами. Дуже-дуже страшно.. Ми взяли дорогоцінний пінопласт і понесли до Стели. Шини залишили біля входу на барикади.
Майдан. Рідний наш Майдан.. Скільки ночей провели ми тут.. Приходили, коли був тільки Майдан і люди. Потім зробили сцену, почали прикрашати простір квітами, рушниками, поставили ікони. Потім новорічне, різдвяне убранство. Діти й дорослі вже не уявляють собі життя без того, щоб не провідати цю святу землю.. В мороз і в сніг, коли тиша і коли штурм – люди були тут. Багато ночей, тривожно-щасливих ночей, проведених зі своїм Народом. Кожна – як очищення, як випробування, як перевірка, хто ти – людина чи ..
Сьогодні вночі ми стояли на цій випаленій, вистражданій, понівеченій, святій землі. Вона стогне, але дихає. Жива. Оплакує своїх дітей. І в душі випалено, але живо.
24.02.2014
18 лютого в якійсь внутрішній тихій істериці завезли дітей до бабусі й дідуся, і рванули на Майдан. Весь цей час возили, носили, патрулювали, моніторили новини, спали кілька неспокійних годин і знову туди. Ці дні злилися в один довгий згусток часу. Сьогодні сім’я возз’єдналася.
Коли ми прийшли забирати дітей, трирічна Міла строго запитала:
– Ви допомогли людям на Майдані?
Марійка розповідає, що вночі, коли вони лягали спати, Міла сумувала:
– Я дуже хочу до мами.. так хочу, – і схлипнула. – Але ще я хочу, щоб Майдану було добре. Маша, з Майданом все буде добре?
– Звичайно!
– Тоді й у мене все добре, – сльози висохли.
Як сильно подорослішали наші діти за ці три місяці. Якими Людьми вони стали. Як сильно подорослішали ми..
Скільки разів за цей час, прощаючись з дітьми, я чітко усвідомлювала, що можливо, бачу їх востаннє. Я, яка ніколи не дозволяла їм гуляти самим і ніколи не залишала їх без нагляду дорослих, я йшла в ніч, залишаючи їх вдома – між дітьми і Майданом, який штурмував “беркут”, я вибирала Майдан.
І діти завжди підтримували нас з чоловіком в цьому виборі.
реліквії
В березні 2014 написала..
В кишенях моєї куртки досі зберігаються реліквії. Я не поспішаю їх діставати.. Ось складений удвічі малюнок молодшої дочки з сонечком і каляками-маляками, а на іншій стороні листочка написаний моїм нервовим почерком список необхідних ліків, які можуть врятувати життя пораненим на Майдані. Ось зім’яті бахіли, які одягала, коли заходила в імпровізований госпіталь, він же операційна, потім бігала в них по вулиці, забувши зняти.
Ось ще листочок – Молитва за Україну, пошарпаний шматочок жовто-блакитної стрічки, використані грілки для ніг, які рятували мене в мороз, пара цукерок – подарунок хлопців з Самооборони.
В моїх кишенях побували будівельні рукавички, в них тягала бруківку для барикад. В моїх кишенях зберігалися сто п’ять гривень, м’яті, особливі – 19 лютого з Михайлівського вибігла дівчина в смішний шапці, попросила купити свічок, вони стануть в нагоді якщо раптом в Києві введуть надзвичайний стан і відключать світло, адже треба робити операції .. І віддала мені, незнайомій, що проходить мимо, всі гроші, які у неї були з собою. На ці гривні ми купили 21 свічку, і ще триста свічок на гроші людей, знайомих і незнайомих, які надсилали гривні мені на картку. На щастя, світло не відключили, і свічки не стали в нагоді в ту ніч. Вони згодилися для іншого .. Ми впізнали їх на Інститутській та Грушевського, вони горіли з сотнями інших свічок в пам’ять про розстріляних хлопців ..
Страшні лютневі дні закінчились, але я не поспішаю прощатися з реліквіями в моїх кишенях. Торкаюсь пальцями марлевої пов’язки, і переношусь в 18 лютого, коли попрощалася з дітьми можливо назавжди, і пішла пішки до Майдану, а за спиною важкий рюкзак з медикаментами. Йшла через місто, а місто безтурботно йшло з роботи мені назустріч, люди розбредалися по норах – подалі від палаючого Майдану, де боролися і гинули ті, за кого буду молитися вічно.
Я йшла по Києву крізь людей, що відправилися на вечірні пробіжки, прогулянки з собаками, йшла крізь тих, що затарювались в магазинах і бутіках, повз надушених, піжонськи одягнених “чоловіків”, що йдуть на блядкі, договарюються по мобільних про побачення. Їхнє життя нічим не порушене, їм похєр, що в кількох кілометрах йде війна.
Майдан у вогні. Вибухи оглушують. В Профспілки, тоді ще не спалені “беркутом”, мене не пустили – занадто близько до барикад. Чоловік з другом віддали ліки. Рюкзак став легше, легше стало і на душі – донесла! Хоч трошки допомогла, хоч крапельку.
Озираюся. Майдан, милий, рідний Майдан .. Співаємо гімн під вибухами. Бачу очі дівчат, перелякані очі.. Але все одно дівчата приїхали сюди, приїхали з іншого кінця міста. Хочуть нагодувати нас борщем з термоса. Бояться, здригаються від гранат, але стоять, не йдуть, в десятий раз пропонують свій борщ. Всі відразу стають близько знайомими, діляться один з одним шарфами, щоб не наковтатися газу, рукавичками, щоб не так ранити руки об холодну бруківку.
Весь час ведуть, несуть поранених. Деякі, закривавлені, хитаючись, йдуть самі, щоб не відволікати інших від роботи.
Чоловіки, роздягнені до пояса розбивають бруківку. Швидко складаємо її у мішки. Хлопці несуть їх до барикад. Повертаються оглушені, кашляють від газу і диму. Одного хлопця сіпає. Він присів на корточки, закрив обличчя руками, поки чекав, щоб у мішок знову поклали порцію каменів. Жінка вмовляє його більше не носити. Він, подьоргуючись, відповідає:
– Нічого, все добре. Будь ласка, дайте мені мішок, – звалює на плечі. – Спасибі!
Переді мною чоловік і жінка. Тримаються один за одного, загубилися у просторі, їх теж смикає. Контузія.
Мішки рвуться від тяжкості. На землі стоїть шкіряна жіноча сумка, повна бруківки.. цей народ не перемогти.
Кувалди ламаються від безперервного розколювання бруківки. Ламаються лопати, сокири. Тільки люди не ламаються.
Дивлюся на обличчя, зосереджені, відкриті, світлі. Дякують один одному, вибачаються, якщо зачепили когось випадково.
Дівчина в красивій квітчастій хустці допомагає звалити мішок на плечі хлопцеві. Він бажає їй доброго чоловіка, здорових діток і обіцяє їй захищати Україну від нечисті.
Люди несподівано зустрічають старих знайомих:
– Де б ми ще побачились! – Жартують, обнімаються і разом вирушають зміцнювати барикади.
По Майдану йде сліпий. Йде рішуче, стукає палицею по землі, голосно просить розступитися і дати йому дорогу. Нещодавно він розносив бутерброди на Грушевського. Цей сліпий бачить головне, справжнє, те що не хочуть бачити “зрячі” люди, що ховаються по норах, думаючі, що це їх не стосується. Він – інвалід фізично. Вони – інваліди душевні.
Біля колони Головпоштамту, стоїть хлопець в балаклаві. Однією рукою притискає до себе кохану дівчину. В іншій руці бита. Дівчина притулилася до його грудей, завмерла, заплющила очі. У нього погляд приречений і, в той же час, рішучий. Стоять мовчки. Єдине ціле. Душа в душі.
Люди продовжують очищувати Майдан і Хрещатик від бруківки, немов знімають панцир, немов хочуть звільнити святу землю від каменю, щоб задихала вона в повну силу. А над палаючим Майданом стоять літні жінки з бездонними, як небо, очима і моляться, моляться, моляться, дивлячись то на охоплені вогнем барикади, то на нас, що передають один одному задубілими руками холодну бруківку.
Старі, які ледве ходять, молоді, яким ще жити і жити, грузини, євреї, росіяни, вірмени, українці, чоловіки, жінки – всі тут. Злилися в єдиному пориві, немов організм, який бореться за життя.
Рука пірнає в кишеню куртки, торкаюсь чергової реліквії – душа переноситься в ті страшні, великі дні. Їх важливо пам’ятати.
в детстве
В детстве обычное действие казалось чем-то особенным. Я обожала, когда мама или няня разворачивает пачку сливочного масла. Меня это вводило в состояние нирваны. Блестящая серебристая упаковка так вкусно шуршала.. а в ней холодый твёрдый кусочек, и ножом по нему.. Я старалась это повторить – заворачивала в фольгу кубик и разворачивала.. заворачивала и разворачивала.. наслаждение..
А что могло быть прекраснее аромата бензина, когда мы с папой приезжали на бензозаправку.. С этим головокружительным запахом мог сравниться только аромат сбежавшего молока или запах только что зажжённой спички. А ещё я представляла себя очень-преочень красавицей, которой поклонник прислал письмо (на листке я писала всякие каляки-маляки и складывала его в конверт). Потом гордо ходила по комнате, и “вдруг” замечала это письмо от несчастного влюблённого. Настороженно вскрывала конверт, с удивлением читала то, что “он написал”, и с негодованием рвала бумагу на мелкие кусочки. Высокомерно задрав нос уходила прочь и шла писать себе следующее “влюблённое” письмо.
А есть борщ просто так – вообще неинтересно. Гораздо веселее представлять себя бедным голодным ребёнком-сиротой, которого нашли партизаны и дали тарелку горячего борща. Я жадно ела его с ломтем душистого хлеба, рассказывая добрым “нашим” как пряталась от фашистов и не ела уже неделю. Ещё нравилось играть в раненного солдата и медсестру. При чем очень важно быть именно раненным, и обязательно постоянно терять сознание.
ЧОМУ ТВАРИНИ ЖИВУТЬ МЕНШЕ, НІЖ ЛЮДИ
Ця історія сталася в моєму дитинстві. У нашому дворі з’явилось потішне цуценя. Маленька, біла, кудлата радість. Назвали його Чебурашка. Більш веселої та харизматичної собачки я в житті не зустрічала. Добрий, лагідний, грайливий, розумничка неймовірний, він одразу став улюбленцем всіх мешканців дому. Щоб пограти з ним, діти шикувалися в чергу. Дорослі ставали в іншу чергу – годувати його. Чебурашка посміхався і радісно давав лапу кожному. Він став талісманом нашого двору. Завдяки йому ми всі передружились – адже у нас була справжня спільна собака!
В черговий в-школу-вставатєльний ранок, ми з мамою вийшли з під’їзду і побачили у дворі якогось старенького собакєвіча. Він сидів під кущами і злякано тяфкав, відкриваючи беззубу пащу.
Коли я повернулася з уроків, відразу помчала на вулицю грати з Чебурашкою. Але його ніде не було. Діти і дорослі схвильовано запитували один одного, чи не бачив хто-небудь цуценя. Без нього двір осиротів, став нудним і порожнім.
Під вечір рознеслася страшна звістка про те, що сталось з нашим улюбленцем. Його жахливо мучили кілька виродків. Не буду описувати, що з ним робили. Але ось та забита собака, яку ми побачили вранці, і був наш Чебурашка. Його знівечили так, що впізнати неможливо..
Скільки сліз було пролито..
Спочатку його взяла до себе бабуся з третього під’їзду. Через тиждень наша сусідка запитала, чи не будемо ми заперечувати, якщо Чебурашка поживе в коробці у нас на поверсі. Звичайно ми були тільки за. Годували, лікували .. Так як песик став сліпим і глухим, він нікого не впізнавав. Коли відчував, що хтось наближається, гарчав і гавкав .. Хотілося погладити, приголубити, пояснити, що його більше не образять, але він боявся, боявся, боявся ..
Через кілька місяців Чебурашки не стало.
Колись прочитала історію, яку розказав ветеринар. Його викликали оглянути хворого десятирічного собаку. Пес був справжнім членом сім’ї молодого подружжя та їх 6-річного сина. Провівши огляд, ветеринар сказав родині, що зробити вже нічого не можливо і запропонував приспати невиліковно хворого собаку. Подружжя вважали за потрібне, щоб їх шестирічний син був присутній при цій сумній процедурі.
Наступного дня, хлопчик погладив собаку в останній раз, і через кілька хвилин вона мирно померла. Ветеринар дивувався спокою дитини і задавався питанням – чи розуміє хлопчик, що сталося. Потім вони сиділи і розмовляли про те, чому тварини живуть менше, ніж люди. Тоді хлопчик тихо сказав: «Я знаю чому. Люди народжуються для того, щоб навчитися жити добре – всіх любити і бути добрими – правильно? А собаки вже все це вміють, тому їм не потрібно стільки часу.»
P.S. Я ось думаю, може тому мерзотники живуть довго – можливо, їм дається шанс схаменутися..
Міла:
– Коли мені виповниться п*ять років???
– Через рік.
– А коли вже буде “через рік”?
**
Єгор зробив Мілі зауваження. Вона прибігає до мене в сльозах.
– Чому ти плачеш?
– Папа мене ругав!!!!
– Та де ж він тебе ругав, просто сказав, що так не треба робити.
– Там де я стояла, там мене і ругав!!!
**
– Міла, ти взагалі знаєш, що я тебе дуже-дуже-дуже люблю?
– Та знаю я, знаю. Ти постійно мені так кажеш, а я ж це розумію.
**
– Мам, будь ласка, тільки не дивись вночі страшні фільми та сни.