Категорія: Нотатки

Люди, вы прекрасны! Спасибо!
История Тани, сорокаоднолетней беременной беженки меня потрясла до глубины души. Я не спала всю ночь, думая, как хоть немного помочь женщине на восьмом месяце беременности, которая оказалась в чужом городе.
Той же ночью я написала всем, кому могла. Люди, вы откликнулись мгновенно. Мне написали, позвонили. Подружка Женя (вечный волонтёр, которая помогает онко-больным деткам и армии) дала 300 грн, другая подруга Вика лежала в этот момент в больнице с малышом, но она помогла и оттуда – организовала знакомых, кинула клич в мамском форуме. Теперь я жду посылок от вас, незнакомых, но таких близких по духу. Уже вчера вечером виртуально знакомая мне Юля передала два пакета с вещами.
Ещё одна моя подруга Карина, мама троих сыновей, пригласила к себе Таню, чтобы помочь ей выбрать вещи, которые готова отдать, и помочь с продуктами. Вчера Карина общалась с беженкой Аней, мамой двух девочек, надарила ей всяких хорошестей.
В субботу я заеду за всеми оставшимися вашими подарочками-передачками для Тани и отвезу их ей. Разговаривали по телефону. Необычайно милая, добрая женщина. Это её первый ребёночек. Представляете, она даже не думала, что забеременеет в сорок лет. Когда уже приехала в Киев, почувствовала себя плохо. Даже предположить не могла, что это из-за беременности. Купила тест – и о чудо!
Спасибо, друзья, что помогаете этому чуду и его маме. Спасибо за отзывчивость и сочувствие.
Знаете, я расплакалась, когда говорила с Таней, когда слышала её виноватый голос – ей неловко, что вы беспокоитесь. Я буквально выжала из неё потребности. Их всего две smile emoticon
Таня живёт у пенсионеров, приютивших её, выделивших ей комнату. Она пользуется их посудой, но мечтает о кувшине для воды. Чтобы у неё был свой. И о чайнике или электрочайнике (Цитирую Таню: “Я понимаю, что это очень нагло такое просить”). Мы с ней договорились – она не стесняется рассказывать о потребностях, а мы не стесняемся, если у нас не получается, что-то для неё достать.
И ещё. Друзья, таких Тань очень много. Беременных, беспомощных, растерявшихся, попавших в беду женщин. О них заботится Oksana Marchenko. Оксану я знаю много лет. Все эти годы она волонтёрит – помогает старичкам из дома престарелых, детям и взрослым. Сейчас, кроме всего этого, она и её команда единомышленников поддерживает и кормит беженцев.
Оксана постоянно сотрудничает с Фроловской. Я это всё к чему. Если, дай Бог, вашей поддержки и заботы окажется слишком много (одежда для малыша, матрасики и прочие полезности), вы не возражаете, если я передам Оксане “лишние” пелёночки, одежду для беременных и их будущих деток? У Оксаны постоянно тусят беремчатые женщины-переселенки. Она поит их чаем, одевает, обувает и планирует открыть бесплатные курсы для беременных. Тогда мы сможем обеспечить необходимым пять, десять, пятьдесят таких вот попавших в беду Тань.
Девочки, если кого-то забыла указать, простите. Вас так много, мгновенно откликнувшихся на призыв о помощи. Спасибо вам до самого неба. Каждая ваша кофта и пелёночка на вес золота. Спасибо, что делитесь
Даже если мы полностью обеспечим всего одну Таню и её детку, это уже будет победа над злом и равнодушием, а значит и над войной.
Прорвёмся.

Якими важливими стають слова та вчинки людини, коли вона йде від нас.. Одразу з*являються нові смисли і навіть пророцтва. Фрази перетворюються в девізи та лозунги, фотографії стають іконами.
Чому ми любимо тих, хто пішов, більше ніж тоді, коли вони були поруч? Чому смерть – найкращий піар?
А може ми навчимося гучно любити тих, хто ще може почути цю любов? Може будемо дякувати тим, кому ще можна подивитися в очі? І просити пробачення, і обнімати тут і зараз..
Любов навздогін потрібна тільки нам, а тим, хто пішов, вона була потрібна раніше. Щось робити для людини завжди важче, ніж її пам*ятати чи за нею сумувати.
Це я все до чого.. Хочеться, щоб ми були відчайдушно вдячні людям за те, що вони є, а не за те, що вони були.

Прокидається чотирьохрічна дівчинка Міла. Випромінює усмішку – сонячні зайчики літають під стелею.
– Ранок, роби зі мною зарядку! – радіє, танцює, стрибає. – Я навіть не уявляла, що народжусь у вас. Тут так цікаво!
У волоссі заплуталась зірочка-липучка – все, що залишилось від ночі.
Дякую тим, хто тримає цей ранок, в якому посміхаються діти, де живуть сонячні зайчики, та зірки ховаються у волоссі. За цю просту домашню магію, яка називається щастя, дякую.

Страхи, заборони, які лякають нас з дитинства, виявляються такими дрібними. Одним щелчком вони забираються з життя, варто тільки зробити крок їм назустріч. Немов від спалаху світла, боязкими тарганами вони розбігаються по дірках і щілинах.
Коли я була маленькою, мама не дозволяла завести кицьку. Це було категорично неможливо. А тепер, коли на моєму шляху плакало кошеня, я нахилилася і взяла його, невагомого, хворого, брудного. Взяла назавжди. І це виявилось таким простим. Простягнула руку – і все.
У дитинстві я мріяла про собаку. Дивилась передачі про кінологів, читала десятки книг, малювала, писала про собакевича. Вивчала ветеринарні довідники, гуляла з чужими псами з ранку до вечора, благала батьків про хвостатого друга. І мені його дозволили .. в п’ятнадцять років – коли починаються хлопці, побачення і нове, вже особисте життя. Коли взагалі не до собаки.
Але ось, ти перетворюєшся на дорослу, і можна піти гуляти, заглянути, заради цікавості, на пташиний ринок і повернутися додому з чарівним двортерьером, представленим як спанієль. Та пофіг, спанієль або бультер’єр – головне любимий.
Або ось, приспічило, наприклад, заміж. Береш коханого, йдеш в ЗАГС і розписуєшся, не кажучи нікому. Тому що це тільки твоя справа, твоє весілля, і ти робиш його таким, яким хочеться тобі, а не як належить або щоб нікого не образити. А потім кожного разу, згадуючи про цю дуже особисту подію, радієш, що зробила саме так.
А буває, хочеться татуювання. Дивишся на всіх розписаних сміливців і мариш татуіровкою, але страшно. Боїшся болю, чи раптом не сподобається, або засудять, не зрозуміють, і це на все життя, а як вона буде виглядати в старості? Питання і сумніви роздирають і не дають жити спокійно. А потім сідаєш перед дивним різнобарвним чуваком, і спостерігаєш, як на твоєму плечі набивається твоя мрія. І розумієш, що не так вже це й боляче, і все тобі подобається, що це твоє тіло, його й так засудять – і з татуюванням і без – “доброзичливцям” привід не потрібен. А в старості шкіра і без татуювання – так собі.
І ось всієї цієї фігні ти боялась, і відтягувала здійснення своєї мрії на стільки років? Тю ..
Або бац – ти вагітна. Нормально взагалі? Як жити далі? І страшно так, що не передати, але діватись нема куди. І живеш, і народжуєш, і розумієш, що знову даремно очкувала. Подумаєш, дитина. Подумаєш, три дитини .. Не так вже це і стрьомно виявляється. Навіть радісно і цікаво.
Звичайно, важливо розуміти, що за все це багатство треба нести відповідальність. Але така відповідальність набагато приємніше страху не зробити те, що зробити хочеться.

Знайомий розказав.
Перед новорічними святами полетів друг з родиною до Грузії. Сідають в таксі. Таксист питає, з якою метою приїхали.
– Хотим встретить здесь Новый год. Погуляем, посмотрим город.
– А потом?
– Вернёмся в отель, отпразднуем.
– Нет! Так не годится, – сказав таксист. – Приглашаю вас к себе.
Вони домовились, що купити з продуктів, і українська сім*я прийшла в гості до грузинської родини. У таксиста гарний будинок, привітна дружина, двоє дітей. Вони накрили багатий стіл. Смачна їжа, чарівне вино.. Господарі випромінювали неймовірну гостинність.
Люди бачили один одного вперше, але в них вийшло справжнє свято. Було весело, легко, душевно, затишно. Новий рік зустріли радісно, немов в колі старих друзів.
Мораль:
Не той народ ми називали “братським”, вам не здається?

Ян розказує, що сьогодні на тренування по баскетболу один хлопець прийшов в футболці з російським гербом та триколором. Цей хлопець, до речі, класний гравець, його тренер навіть ставить судити змагання.
Коли діти побачили цю футболку, почали кричати:
– Суддю на мило!!!!
Через деякий час тренер не витримав і сказав трьохколорному чуваку:
– Слухай, я вже не можу на це дивитись. Йди додому.

Міла:
– Як я вже хочу народити собі діточок..
– І я! – каже Ян. – Буду їм готувати цілі бідони маної каші і разом будемо її їсти! Життя дорослих – це рай! Сподіваюсь, війна в той час вже закінчиться, бо мене можуть забрати воювати..

Розмовляємо з дітьми про клаустрофобію.
– Насправді клаустрофобія – це боязнь Санта Клаусів, – сміється Марійка.
– Коли вони лізуть в трубі, – добавляє Ян.

Дача. Близько дванадцяти ночі.
Маша вчить Мілу не відчиняти двері незнайомцям, попереджає: “Що б вони не говорили, відкривати не можна, навіть якщо кажуть що це міліція, чи друзі.”
Після теорії, яку Міла слухає дуже уважно, починається практика. Марійка залишає Мілу в дитячій кімнаті, стає за дверима і стукає.
– Це незнайомець? – питає Міла.
– Ні, – відповідає Марія. – Це подружка твоєї сестри. – Пусти мене. Я її почекаю у вас вдома.
– Це я подружка Маші! – рєвностно гаркнула Міла. – Я її сестра, а значить і подруга! Йди звідси!
Марійка стукає знову:
– Це міліціонер. Пустіть мене!
– Я незнайомцям двері не відчиняю.
– Відчиніть, бо двері виламаю, – погрожує незнайомець Маша, та починає зловісно рахувати: – Раз.. два..
Міла відчиняє. Марія заходить до кімнати і раптом каже:
– БУ!!!
Міла як закричить:
– А-а-а!!!!!!! Я так не хочу!!!!!! Маша, ти ж знайомець!!!!!!!!!!! – і голосно заридала.
Одразу прибігла перелякана бабуся, прийшов стурбований дідусь, в хатах навколо повключали світло, сусіди стривожено виглянули у вікна, загавкали собаки..

Хочемо подивитися фільм. Просимо Мілу піти в дитячу кімнату. Донечка обіцяє, що буде спати, тільки б залишитися з нами.
Лягає, відвертається до стіни. Ми з Єгором продовжуємо спілкування.
Міла командує:
– Включайте вже! Я буду підслуховати.