виявилось, все набагато простіше

Страхи, заборони, які лякають нас з дитинства, виявляються такими дрібними. Одним щелчком вони забираються з життя, варто тільки зробити крок їм назустріч. Немов від спалаху світла, боязкими тарганами вони розбігаються по дірках і щілинах.
Коли я була маленькою, мама не дозволяла завести кицьку. Це було категорично неможливо. А тепер, коли на моєму шляху плакало кошеня, я нахилилася і взяла його, невагомого, хворого, брудного. Взяла назавжди. І це виявилось таким простим. Простягнула руку – і все.
У дитинстві я мріяла про собаку. Дивилась передачі про кінологів, читала десятки книг, малювала, писала про собакевича. Вивчала ветеринарні довідники, гуляла з чужими псами з ранку до вечора, благала батьків про хвостатого друга. І мені його дозволили .. в п’ятнадцять років – коли починаються хлопці, побачення і нове, вже особисте життя. Коли взагалі не до собаки.
Але ось, ти перетворюєшся на дорослу, і можна піти гуляти, заглянути, заради цікавості, на пташиний ринок і повернутися додому з чарівним двортерьером, представленим як спанієль. Та пофіг, спанієль або бультер’єр – головне любимий.
Або ось, приспічило, наприклад, заміж. Береш коханого, йдеш в ЗАГС і розписуєшся, не кажучи нікому. Тому що це тільки твоя справа, твоє весілля, і ти робиш його таким, яким хочеться тобі, а не як належить або щоб нікого не образити. А потім кожного разу, згадуючи про цю дуже особисту подію, радієш, що зробила саме так.
А буває, хочеться татуювання. Дивишся на всіх розписаних сміливців і мариш татуіровкою, але страшно. Боїшся болю, чи раптом не сподобається, або засудять, не зрозуміють, і це на все життя, а як вона буде виглядати в старості? Питання і сумніви роздирають і не дають жити спокійно. А потім сідаєш перед дивним різнобарвним чуваком, і спостерігаєш, як на твоєму плечі набивається твоя мрія. І розумієш, що не так вже це й боляче, і все тобі подобається, що це твоє тіло, його й так засудять – і з татуюванням і без – “доброзичливцям” привід не потрібен. А в старості шкіра і без татуювання – так собі.
І ось всієї цієї фігні ти боялась, і відтягувала здійснення своєї мрії на стільки років? Тю ..
Або бац – ти вагітна. Нормально взагалі? Як жити далі? І страшно так, що не передати, але діватись нема куди. І живеш, і народжуєш, і розумієш, що знову даремно очкувала. Подумаєш, дитина. Подумаєш, три дитини .. Не так вже це і стрьомно виявляється. Навіть радісно і цікаво.
Звичайно, важливо розуміти, що за все це багатство треба нести відповідальність. Але така відповідальність набагато приємніше страху не зробити те, що зробити хочеться.