Категорія: Нотатки

Буває, що я малодушнічаю. Дуже не люблю ці моменти.
Згадую про дівчинку з дитинства. У неї був синдром Дауна. Вона часто сиділа на балконі і спостерігала, як ми граємо на дворі. Напевно, батьки хвилювалися, щоб її не скривдили, тому вона рідко виходила гуляти.
Одного разу, як на зло, всі мої знайомі роз’їхалися по морях та бабусях, і у дворі не було жодної дитини, крім ось цієї дівчинки. Вона грала в пісочниці біля гойдалки. Не пам’ятаю, хто перший почав розмову, не це важливо. Важливо те, що дівчинка, її звали Таня, виявилась абсолютно адекватною і тямущею. Навіть якоюсь доросло-мудрою. Вона відрізнялась від мене і моїх друзів тільки зовнішністю, дивним голосом та неймовірним всепрощаючим спокоєм.
Ми зустрічались декілька днів, мені було цікаво з Танею, але повернулись знайомі діти, і я засоромилась, що спілкуюсь з такою особливою дівчинкою. Я зробила вигляд, що не знаю її, або не пам’ятаю. А вона зі мною віталась, спокійно і привітно. Я зніяковіло махала рукою у відповідь і бігла зі зграєю «нормальних» дітей, подалі від Тані і від своєї совісті. А Таня ще багато років сиділа на своєму балконі, і коли мене бачила, посміхалася:
– Привіт, Наташа.

Вспоминаю, как мчалась осенью на своей боевой машине с флагами и патриотической татуировкой на капоте, слушала Вакарчука на полную громкость, а впереди в фургоне ехали военные, полный кузов хлопцев в форме. Сидят задумчивые, уставшие, смотрят на дорогу.
Догоняю. Улыбаюсь и показываю им рукой жест “хэви-метал”. Ребята мгновенно оживились, засмеялись и тоже в ответ “козу” показывают. Расхохотались мы – я за рулём, они всей толпой из кузова выглядывают, светятся радостью – и такая сила в душе вспыхнула. Нет унынию! Драйв вопреки всему!
Как же я мечтаю, чтобы закончилась война, и эти мальчики вернулись домой живые-невредимые, и отрывались на классных рок-концертах, а на плечах у них сидели бы любимые девушки, и музыка распахивает сердца настежь, и этот мощный жест хэви-метал рвётся вверх, в небо! В чистое, мирное небо..

Одного разу Марійка в мене запитала:
– Що таке канапка?
– Це маленький бутерброд, – відповіла ерудована я. – А чому ти цікавишся?
– Ми з Яною (найближча подружка та однокласниця Марії) цілий день гадали, що ж це таке.
Наступного дня, коли донька прийшла до школи, Яна із загадковою усмішкою зустріла її біля класу:
– У мене для тебе дещо є! Зараз віддати або на наступній перерві?
Машундрік, згораючи від цікавості, попросила вручити їй сюрприз негайно.
Тоді Яна дістала з рюкзака щось, загорнуте в серветку. Марійка розкрила і побачила маленькі бутербродики з маслом, сиром та огірком.
– Це і є канапки! – усміхнулася Яна. – Пригощайся.
Дівчатка разом ласували бутербродиками.
– Твоя мама дуже смачно готує! – сказала Марійка.
– Це не мама. Це я приготувала. Для тебе.
– Правда?!!
– Встала сьогодні раніше і сама зробила, – відповіла Яна.
Це були найсмачніші канапки в житті моєї доньки. Бо те, що готує Друг, з любов*ю, саме для тебе – це найкраще.

Маша собирается в школу, задумчиво расчёсывается перед зеркалом:
– Мама, а мужа себе трудно найти?
– Ну не то что бы трудно.. Ты сама почувствуешь, как только встретишь его.
Ян, заглядывая к отражению сестры в зеркале:
– Маш, конечно, трудно! Это ж надо весь мир обойти, чтобы найти кого-то, кто ещё совсем не женился.

По суботах у дітей Пластові сходини. Сьогодні Ян з братчиком та хлопцями зі свого рою ходили до церкви. Ставили свічки, молились за воїнів, просили миру й волі для України.
Люди, приводьте дітей в Пласт. Маленьких українців тут виховують завдяки справжнім цінностям – любов до Бога та Батьківщини, повага до батьків, взаємодопомога, дружба. Пластунів вчать скаутським вмінням, співають патріотичні пісні, розповідають повчальні історії та випадки з життя, слідують традиціям, грають в розвиваючі ігри. Тобто дитина змалечку відчуває себе часткою єдиного цілого – в неї є опора, стержень, підживлення від потужної сили землі та нації.
Діти, виховані в такому оточенні, духовному, мудрому, виростають свідомими, мужніми, розвиненими особистостями, які люблять свою країну і народ.
Про Пласт я узнала від жінки-волонтера зі Львова, яка була на Майдані, готувала їсти для дев*ятої сотні. “Наталочка, терміново віддавай дітей в пластуни. Виростуть Людьми, і друзі в них такі ж будуть. Бачила б ти пластунське весілля – там ніхто не п*є, не палить. Золоті діти, неймовірна молодь.”
Того ж дня я зателефонувала в Київський Пласт.

Міла:
– Коли вже мені буде п*ять років?
– Через рік.
– Так хочеться, щоб мені вже зараз було п*ять.
– Щоб що? Що тоді буде?
– Ну, буду ходити така.
***
– А коли я засинаю, мої іграшки оживають?
***
Єгор несе Мілу, пардон, до туалету.
– Папа, ти що не вмієш тримати жінок?

Как-то раз исполнилось мне шесть лет. И в подарок я получила Филю. Это был игрушечный пёс в клетчатой кепке и комбинезоне, с длинными рыжими ушами и грустным взглядом. Я сразу поняла, он — моя любимая игрушка. Задумчивый, одинокий. Он хорошо учился (когда я играла в школу), был очень способным мальчиком. Мы часто смотрели друг на друга и молчали.
А ещё он был моим сыном. Я одевала его в свои детские вещи, укладывала в коляску и выходила гулять, пока он спал. Возле подъезда меня ждала подружка Надя с жёлтой коляской и сыном Вовой. Вова был огромной толстой куклой, похожей на настоящего ребёнка.
Мы здоровались, как две молодые мамы, и шли гулять. Медленно ходили с колясками вокруг дома, разговаривая о заботах и проблемах с нашими детьми.
— Даже не знаю, что делать, Филя всю ночь не спал.. А сегодня совсем не слушается. Прошу его: не балуйся, но словно горохом о стенку.
— И не говори, — отвечала Надя. — Вова тоже совсем от рук отбился. Но это ещё полбеды. Я сегодня в очереди стою за детским питанием, а передо мной влезла какая-то тётка, представляешь?
— Да ты что??? — ужасаюсь я.
— Да! – возмущается Надя. – Я ей так и говорю: «Женщина, имейте совесть!»
— А она?
— А она мне: «Молчи, дурёха!
Ну и так далее, в том же духе. В наших материнских рассказах мы вечно конфликтовали с разными несправедливыми взрослыми. Маленькие донкихотики с косичками.
Во время одной из наших прогулок к нам подошла женщина.
— Какие хорошие девочки! Это кто у вас там? — и беспардонно заглянула сначала в коляску с Вовой, а потом к Филе.
Улыбку сменило отвращение:
— Кошмар! У этой хоть кукла, а ты собаку в коляску уложила! — заорала она на меня. — Тьфу!
И возмущаясь пошла восвояси.
Мы с Надей переглянулись. Ведь ругаться со злыми тётками мы умели только понарошку, в своих мамских играх.
Настроение погасло. Мы продолжили гулять молча. Мне было очень больно — за что она так с Филей? Ну и пусть собака. Он мой ребёнок. Я его люблю.
Я даже стесняться начала, что Филя пёс. Но не могла заставить себя гулять с куклой. А он лежал в коляске, как всегда, грустный и всё понимающий, и слушал наши с Надей истории, где мы лихо расправлялись с несправедливыми тётками и побеждали зло.

Рік тому в такі ж страшні і святі дні січня 2014 на Грушевського вбивали і калічили найкращих людей України. Рік тому по всім законам фізики ми мали б стати переможеними, зламаними, заляканими. Але Майдан вистояв. Страшною ціною. Вистояв тому що любов, самопожертва і правда сильніші за нечисть.
В ці страшні дні січня 2015 нас знову знищують, б*ють в душу вбивством хлопців-захистників. Ми падаємо в біль з кожним пораненим, серце зупиняється з кожним загинувшим. Знову ворог наступає і перетворює на пекло нашу рідну землю.
Рік тому ми вистояли тому, що не відступили, а почали ще більше діяти – таскали шини, привозили ліки, каски, противогази. Ми стали ще більш відчайдушними, робили все, що могли і не могли.
Зараз ми витремо сльози, розправимо плечі і зробимо ще більше, ніж робили увесь цей час. За кіборгів, за кожного воїна, хто стояв і стоїть за нас, ми ЩОСЬ зробимо. Поїдемо в госпіталь, здамо кров, дістанемо ліки, підтримаємо сім*ї, чиї чоловіки і жінки положили душу й тіло за нашу свободу, поділимося грошима з волонтерами, які закупають життєво необхідні речі для фронту.
Ми подивимося один одному в очі, тому що в нас нікого нема крім нас. Ми підтримаємо один одного добрим словом та дією, тому що з цього починається мир та перемога над злом. Ми не будемо проклинати, а будемо молитися.
Майдан вистояв. І Україна зможе. Без варіантів.