Вчора відбулося Відкриття Пластового Року у Маріїнському парку.
Було дуже приємно спострігати за пластунами і бути хоча б трошечки причетними до них, хоча б через дітей. Ігри, змагання, пісні, благодійний ярмарок, плетіння маскувальної сітки, конкурси..
Друзі, віддавайте синів та донечок в Пласт – там чудові наставники і взагалі, класна компанія.
вдома
Після побачення з собою повернулася додому. А двір зустрічає сузір*ям різнокольорових айстр, та пригощає грушами, що чекають реінкарнації – незабаром вони, солодкі й сповнені сонця, перетворяться на смачний грушевий крамбл.
На даху сидить кіт, дивиться на мене з чеширською усмішкою.
Залишила двері навстіж – не хочу закриватися від осені, що гуляє надворі.
як тебе не любити, Києве мій
Вересень 1998.
Я приїхала до Києва на місяць. В мене був складний період, я прагнула переключити пульт життя на інший канал.
Я одразу полюбила це місто-парк. Закохалася в дивовижну природу, в сильний та ніжний Дніпро. Захлинаючись зірками, потонула у неймовірному небі над столицею.
Я гуляла по Києву запоєм, цілодобово, до крепатури в тілі. Виходила з дому і йшла туди, куди вело мене за руку чарівне місто. Ввечері, коли світ обіймала темрява, я сідала в старий тролейбус та їхала до кінцевої, і знову по колу. Побачення з Києвом і з самою собою..
Стало зрозумілим, що тут треба обов*язково завести собаку і закохатися, щоб було з ким гуляти по паркам. Дійсно, зі мною трапилися і собакевич, і коханий – все, як мріяла.
Вересень 2015.
Відвезла дітей до школи, в садочок, чоловіка – на роботу. Пішла гуляти з собою. Сіла на лаву в улюбленому парку. Верби розпустили коси, милуються своєю вродою перед дзеркальним озером. Дівчата-старшокласниці сонячно посміхаються красеню-вчителю фізкультури. Хазяїн смішно сварить неслухняного барбоса. Жінки гуляють, розмовляють українською – ніби струмочок біжить – переливається мова з серця у серце.
І все таке рідне – пагорби, вкриті смарагдовими й золотими килимами, і дерева з королівською осанкою. І каштани. Я люблю їх не коли цвітуть, а саме зараз, коли вони хуліганісто ціляться в нас шоколадними плодами-м*ячиками, що відполіровані самою природою.
Горобці, немов маленькі літачки, здіймаються у повітря. Качечки медитують, а деякі пірнають і застигають на хвилинку попами вгору. Затишно.
І небо – густе, безмежне, що обіймає душу і розфарбовує очі блакиттю.
Я сижу на лаві, як Форрест Гамп, і зізнаюся у коханні Києву, що вживлений в мій ДНК. Місто, з яким моє серце танцює танго. Місто, де я дихаю і літаю. Місто, де я знайшла себе.
про маленьких в нас
– Як там твоя дівчинка поживає? – спитала Міла, і торкнулася мого сонячного сплетіння. – Ти ж пам*ятаєш, що в кожному живе чи маленький хлопчик, чи маленька дівчинка?
азимут
Марійка люта – скажено вчиться. Кожного дня приносить по букету чудових оцінок. Їй реально подобається отримувати знання – це в неї змалечку.
– Мам, так цікаво! І я у всьому розібралася! – донька в захваті. – І у геометрії, і в хімії, і у фізиці! Тільки географія..
– ???
– Я не розумію, що таке азимут..
– Господи, дійсно, що це?!!
– Я спитала у тата, він мені сказав Related Site.
– Що він тобі сказав?
– Сказав: “Гуглани”.
простір
Міла почала ходити до садочка.
В один з перших днів мене попросили прийти раніше – почекати надворі (на всяк випадок, якщо Міла захоче до мами, щоб одразу її забрала).
Я сиділа на лаві на дитячому майданчику, де кожного дня буде гуляти моя дитина. Затишно, симпатично. Високі дерева заховають у спеку. Нещодавно тут грався мій син, тепер молодша донечка learn the facts here now.
Раптом моя душа почала розмовляти з майданчиком, подякувала йому за те, що Яну колись тут було добре. Я просила, щоб цей простір оберігав мою дитину, допомагав їй, дарував радість. І майданчик ожив, посміхнувся іграшковим будиночком, помахав мені гілочкою яблуні. На серці стало легко і спокійно.
З садочку вибігла на прогулянку радісна Міла і сказала:
– Мені тут так подобається! Це найкращий садочок у світі. Я не хочу йти в інший.
Тепер, коли я привожу чи забираю донечку, майданчик зустрічає мене сонцем чи веселою білочкою. Вона виглядає з-за стовбура, руденька, швидка, танцює по дереву.
потанцуем :-)
з Богом
Одного разу я пішла на заняття з акторського мистецтва. Ніколи не мріяла стати артисткою. Ніколи ніде не виступала.
Справа в тому, що я пишу про людей, фотографую людей. Моє – це бути за кадром, ділитися своєю закоханістю у Життя, донести у долонях свої спостереження до читача й виплеснути їх в чиюсь душу (якщо вийде).
Стояти на сцені, бути на виду – для мене це не просто вихід з зони комфорту, це особистий кінець світу. А я люблю кінці світу, люблю кидати себе в нові умови – тоді я розвиваюся, росту, наповнююся силою.
І я увійшла на іншу планету, де все не так, як на моїй, затишно-скаженній. Тепер я постійно знайомлюсь з собою, своїм тілом, своїми настроями, станами, своїми порами року.
Декілька занять влітку з моєю першою наставницею Iuliia Olenychнадихнули мене, щось в мені змінили – ніби зрушили каміння, яке лежало на шляху горного струмочку, і він ожив, полився стрімко, радісно, співаючи. Я почала не ходити-бігати, а літати.
“Випадково” побачила об*яву про набір учнів на курси акторської майстерності. Не даючи собі схаменутися, в ту ж хвилину зателефонувала і записалася в групу. А потім сиділа і думала: ” Що я роблю? Це не моя територія. Куди я лізу?”
Вперед і вгору.
Заняття почалися. Переді мною люди різного віку, різних професій. Нас об*єднує те, що ми прийшли вчитися у зрілому віці, ми не боїмося помилятися, і вирішили бути кимось більшим, глибшим, усвідомленішим.
Це важка праця. Розбиваємо блоки, знімаємо зажими, вивертаємо себе назовні. Я приходжу додому, коли вже темно. Вижата, зморена, з крєпатурою в душі та тілі. І мені капєц як подобається. Спостерігаю за дивовижними викладачами-артистами, режисером, за учнями, якими щиро захоплююсь, за собою – такою незвичайною, незнайомою, новою.
Це мій персональний тренінг, виклик собі, дружба з собою, з собою різною, іншою..
З Богом.
?
Вечір. Йду з йоги. На лаві сидить жінка похилого віку з собачкою. Розмовляє по телефону. Сидить спиною до іншої жінки, яка теж балакає по мобільному. Її син катається в метрі від неї на гойдалці і теж говорить по телефону.. Начебто всі разом, але окремо. Всі в якихось своїх телефонних проблемах. Жінка жаліється в трубку на біль у серці, Інша уважно слухає когось у мобільному. Хлопчик шепоче в телефон, злітаючи з гойдалкою у небо.
Тільки собачка насолоджується вереснем, вечором, життям тут і зараз. Невже ми розучилися спілкуватися, дивлячись в очі один одному?
Від Міли: Усім бобра! І набобраніч
