Я народилася в україномовній сім ї, але коли мені виповнилося півроку, мене доглядала няня – росіянка з чудовою, правильною російською мовою. Так і повелося – українською я розмовляла з рідними, російською – з друзями, з усім світом. Я любила обидві мови. Мені здається, чим більше мов знає людина, тим вона вільніша, сильніша. Але.. я завжди усвідомлювала, яка мова МОЯ. Моя мова та, якою я звертаюся до тварин та до Бога. Тому що в цих випадках я розмовляю душею..
Завжди це була українська. Та коли народилася Марійка, я з нею почала спілкуватися російською.. І з усіма дітьми теж.. було відчуття, що я відріклась від себе, справжньої.
Але стався Майдан. І раптом я почула себе, коли молилася за свій народ, за свою землю – моя душа кричала українською..
Тільки що наша кицька Фєйка повернулася з гульки, стрибнула у вікно.
Я зраділа та привітала її моєю мовою:
– Заходь! Зізнавайся, ти де була?
Дуже дякую друзям, з якими ми тепер спілкуємося українською. Це приємний досвід. Ми перестали ховати в собі Україну.