Місяць: Грудень 2014

2014
В мене є традиція. В кінці грудня підвожу підсумки року, що минає і дякую, дякую за все.
Зараз сиджу, перебираю в пам’яті пазли, з яких складається 2014. Грандіозні, історичні події переплітаються з маленькими пригодами простої сім’ї. Спочатку б’є думка – не можна це все в одну купу, а потім перекриває інша думка – але ж це відбувалося, це не можна викреслити.
Отже, ти був таким, 2014
Автомайданили, були затримані усіма патрулями ДАІ Києва. Єгор виграв суд.
Грушевського.
Інститутська.
Небесна сотня. “Пливе кача”. Розстріляна душа залишилась на Майдані назавжди.
Дев’ята сотня.
Почали спілкуватися в родині рідною мовою. Ми перестали ховати в собі Україну.
Про нашу родину написала в своєму блозі Крістіна Бердинських, який потім перетворився на книгу.
Їздили на могилу Шевченка і туди, де він зростав. Неймовірна подорож.. Справжнє паломництво до Пророка.
Марійка вперше поїхала в табір. Так сподобалось, що не хотіла повертатись додому.
Найшла дім декільким безпритульним тваринам.
Діти важко перехворіли вітрянкою.
Почалась війна.
На нашій бойовій майданутій машині тепер витатуірований прапор.
Вибори. Як я не молила людей, вони все ж таки віддали свій дорогоцінний голос за порошенка. Цю країну важче змінювати, ніж я думала.
Поїхали до Бандерштату. Львів – це свято, яке завжди зі мною.
Бачили поле маків. Червоне море. Це щось неймовірне.
Мандрували по Україні. Я кохаю тебе, рідна земле, прозоре небо, лагідне море. Дякую, Боже, що я українка.
Океан Ельзи. В Києві та в Одесі. Океан музики, сердець, любові. Хвилі рук, вогнів, пісень.
Ян з Марійкою були в таборі Козацька Фортеця. Пригоди, навчання, святкування Купала, і все це відбувається в мальовничому краї, з веселими, досвідченими наставниками. Навчилися їздити на конях, навіть без седла, стріляти з лука та рушниці, управляти човном.
Три дні моря під Одесою. Добре з друзями. Спасали гуртом пташеня, яке випало з нори в горі. Виявилось це сокіл. Живе тепер у чудових людей. Хєппі-енд.
До нас прийшла кицька. Так і залишилась в нашій скаженій компанії. Назвали Йога.
В цьому році я стала бабусею. Хоч і двоюрідною, але все ж таки. У мого брата народились два шикарні онука.
Були на концерті Ляпіса, Тараса Чубая та Козак Сістем.
Фроловська, Айдарівці, Армія SOS вони стали невід*ємною частиною нашого життя.
Стільки неймовірних людей вкладають душу в спасіння України, ми просто повинні ростити свідомих українців. Тому розвиваємо фізично і духовно. Діти вступили до Пласту. Яна взяли на баскетбол. Марійка здійснила свою мрію – почала вивчати японську мову. Міла пішла на хореографію. А ще карате, спортивні танці, гітара.
Я повернулася до йоги. Моє тіло та душа чекали цього..
Зверталася до психолога – бо розуміла, не витримаю, зламаюсь фізично.. Як завжди, мене витягнули. І йога мені в поміч.
Цієї осені від нас пішла Фєєчка, і прийшов Фенікс.
Похрестили Мілу у отця Павла, з яким стояли дні і ночі на Майдані.
Нас запрошували на Громадське.
Багато подій. Багато сліз. Але цей рік не став для мене нещасливим, хоча стільки втрат..
2014 подарував ЛЮДЕЙ. Їх безліч. Вони приходили на поміч, знаючи мене тільки віртуально – поспішали закутати мене в пуховий платок, коли ми блокували автобуси з беркутом в лютий мороз. Гуртом збирали великі кошти на рації, розгрузки и багато інших речей, які потрібні на фронті. Знайомі та незнайомі люди питали, що треба на Фролівську. Наша старенька вірна машина возила все що можна і не можна в цьому році. Довіра, багато довіри, самовіддачі, любові, співпереживання.
Ми розучилися спати в цьому році, але навчилися жити заради чогось більшого, ніж ти сам.
Це був неймовірний рік, я вдячна йому за все. Живу з девізом – у Бога немає інших рук, крім наших.
Бажаю всім нам мирної, вільної України, брати та сестри.
Прорвемось!

В нашу хату вже завітало свято Тому, що в нас є подруга-чарівниця Natali Koveda Діти хором хрустять неймовірним печивом, яке Наталочка зробила спеціально для них.
ДЯКУЄМО!!!

Друзья, спасибо за ваши тёплые слова и пожелания. Маме передала их, а папа, верю, что слышит вас. Поделюсь одной важной для меня историей о моих родителях, ведь вы столько хорошего о них сказали..
МОРЕ В РУКАХ
Однажды папа с мамой приехали нас с детьми с отдыха забирать.
Перед отъездом домой, родители пошли на берег, поздороваться с морем. Папа приблизился к воде. Мама осталась стоять чуть дальше, на пирсе. Волны, по очереди, подбегали к папе, и каждую он гладил загорелой рукой. Потом взял горсть воды, и отнёс маме эту частичку моря. Перелил в её ладони. У меня тогда сердце сжалось от чего-то большого и настоящего.. Маме за шестьдесят. Папе под семьдесят. Жили по-разному. Часто ссорились. Вечно друг другу что-то доказывали. А тут вот такой момент.
Почти через год папы не стало. Мы с Егором и детьми поехали в то самое место. И перед глазами всё время стоял папа, дающий море маме. Я подошла к волнам, оторвалась от берега и поплыла вдаль. Душили слёзы, изнутри разрывала грусть и вот то, что-то очень большое и сильное. Хотелось растворить боль в море, ведь солёная вода залечивает раны.

А вы тоже, когда просыпаетесь, кормите сначала кошек, а уже потом детей, мужей, себя..
?

По просьбам телезрителей

Эта история произошла два с половиной года назад.
Поехали мы как-то с Милой отца родного с работы забирать. Остановились в метрах ста от здания, потому что не умею парковаться – боюсь не вписаться в поворот, задеть рядом стоящие машины, выезжать задом, въезжать передом, в общем, во мне много автомобильных фобий.
Ну, так вот, стоим, значит, ждём. А ещё детей надо с тренировки каратешной успеть забрать. Егор мне говорит по мобиле: “Вы подождите чуть-чуть. В течение пяти минут кое-что подвезут. Правда, оно неудобное. Сейчас подумаю, как донести.”
Я устроила допрос, что это он такое неудобное в дом тащит. Но Егор не раскололся.
Прошло десять минут. Мила обсосала, обглодала все ремни авто-кресла. Я ей подсунула зарядку от телефона – ребёнок любит распутывать клубки из проводов, подключать их к своему животику или ножке. А мужа всё нет. К детям катастрофически опаздываем. Ещё и час пик начинается. На дорогах попахивает тянучками, чуть ли не пробками.
Мобильная зарядка надоела. Теперь играем с окном. Открываем, закрываем. Воздух-душно. Мила изучила все чеки, валяющиеся в бардачке, некоторые попробовала, понадкусювала. Добралась до ключей от дома. Запихнула их в щель между сидением и дверью и с чувством выполненного долга начала ныть.
На тренировку мы опоздали, Мила хнычет, муж трубу не берёт. Я нервно-злая, на-людей-кидательная.
Наконец, к машине подползает Егор. “Неудобное” в моём понимании – это нечто огромное, ветвистое, тяжёлое и ненужное. Например, оленьи рога. Фантазия рисовала мне, как минимум такое. А Егор припёр какие-то пачки, похожие на те, в которых продаются листы бумаги. Я разочарованно смотрела на мужа, складывающего непонятную хрень в багажник.
Потом Егор начал там копаться. Что-то рассматривать, прячась в багажнике этом. Я возмутилась – мы за детьми опаздываем, Мила нервничает, а он, блин, мою книгу рассматривает!!!
Мою книгу? МОЮ КНИГУ.
Я забыла обо всех детях вместе взятых. Мила сразу успокоилась, или я перестала её слышать. Склонилась над багажником, полным моих шедевров. И слов больше не было. Была только сбывшаяся мечта. Много мечты.
Мы спохватились, цапнули по мечте в руки и помчались к детям. Как доехали, не знаю, ведь мы читали по дороге, рассматривали, радовались, показывали Миле эту красоту на целых 227 страниц.
Книга только что из типографии. Свежак! Егор исправлял мои орфографические ошибки, придумал, что будет на обложке. А я себе жила, ела любимые яйца и творожную запеканку, пила кофе, спала, и ни капельки не догадывалась, что вот сейчас Вселенная на пару с Егором осуществляет моё давнее желание! Интуиция даже не пикнула.
Каратистов малолетних забрать успели. Похвастались моей книгой. Дети визжали от восторга. Переспрашивали сто раз, точно ли это я написала. Маша упорно называла мои повести и рассказы сказками. Выясняла, правда ли такое было, о чём написано или я выдумала.
Мы сидели в машине, каждый с книгой, и налюбоваться не могли на сборник моих шедевров. А всё должно было быть иначе.
Егор планировал, пока я буду чем-то занята, раздать детям по книге, сесть всем и читать. Захожу такая я. Спрашиваю удивлённо:
– А что вы читаете?
– И ты хочешь? – как ни в чём не бывало, сказал бы Егор, и протянул бы мне ещё один экземпляр.
Я бы упала в обморок от счастья и приятного шока, а все водили бы вокруг меня хороводы и танцевали.
Вот как задумывалось. Но, как получилось, мне тоже понравилось.
И мы, воодушевлённые, поехали выбирать Маше велосипед на День рождения. Объехали насколько магазинов. Определились.
Заказали пиццу. Подъехали её забирать, и там же начали есть, прямо на улице – голодные были нереально. Мила бегала за мячиком. Дети с книгами подмышкой и пиццей в зубах гонялись за Милой.
Слизывая тягучий сыр с хрустящего коржа, решили погадать на моей книге. Называешь любую страницу и говоришь, какая строка по счёту сверху или снизу. Мне выпало “Женщина-воин”.
Дома села подписывать СВОИ книги тем, кто поддерживал мои писательские замашки ещё со школы-института. Их любовь и вера в мои силы — бесценны. Я всегда буду им благодарна за трепетное отношение к моему творчеству. Лет через двадцать они конкретно разбогатеют, продавая книги с моими автографами из этого самого первого тиража, купят себе особняки. А если подождут лет тридцать, то обзаведутся личными островами.
Я везде фотографирую свою милую книжечку. На заборе, на фоне кирпичной стены или неба, возле одуванчика, в цветущих ветках черешни. Она такая фотогеничная. Симпатюлечка. Теперь везде ищу, где бы её увековечить. Вижу молодую травку — ставлю галочку. В тюльпанах — тоже будет красиво. Придумываю всякие позы для книги, и как ещё можно сделать фотосессию.
Я с детства хотела быть писателем. Мне казалось, для этого нужны читатели и изданная книга. Читатели были всегда. Вот и книга сотворилась. Теперь я настоящий писатель! От всей души желаю каждому держать свою мечту в руках, трогать её, прижимать к сердцу. Это очень приятно.

Лет семь не красила губы. Вообще. Ничем. Вот, со вчерашнего дня возобновила эту традицию. Намазюкалась помадой самого светлого, естественного оттенка.
Все, кого встречаю, спрашивают: ” Ты что-то сделала с губами?!!”

***
Мила внимательно рассматривает свои ручки, ножки:
– Мама, я вся бежевая!
***
Дочка любуется своим рисунком:
– Как я могла получиться т-а-а-акой талантливой?
***
“Вирус – это кусок болезни”
***
Мила смотрит домашнее видео, где Егор моложе лет на десять, он что-то рассказывает. Дочка в восторге:
– Это папа!!! У него такой же звук, как у папы!
***
Ругаю Милу. Она возмущается:
– Я же твоя дитина! Разве можно так обращаться с ребёнком???
***
– А помнишь, я вчера была маленькая. Кстати, где я была, когда ещё не родилась у вас? В Боге?
***
Маша и Ян играют во дворе. Я дома. Мила слышит весёлые крики брата и сестры, бежит к ним — ведь интересно там. Через несколько минут возвращается ко мне. Заглядывает, видит, что я никуда не делась, улыбается, рассказывает, что там дети делают. Снова к ним отправляется. И через минуту опять на пороге стоит: «Мама, пъивет! Ты моя любимая!»
Убегает. Возвращается. И так на протяжении получаса.
Говорю:
– Доченька, играй с детьми. Почему ты всё время ко мне прибегаешь? Иди, гуляй во дворе, там так хорошо.
Мила, немного смущённая, внимательно на меня смотрит, прямо в душу:
– А ты меня не забудешь?

Кошка Йога зашла в гости этим летом, да так и осталась жить с нами. Она пожилая, мудрая и терпеливая. Дружит с детьми, но от их большой любви иногда лезет на стены.

Коли наближається субота, я даю собі слово відпочити, поспати хоча б шість-вісім годин, але у вихідних на нас завжди інші плани.
На світанку Єгор забрав на вокзалі передачу від мами з горіхами та сухофруктами для бійців, потім помчали на баскетбольні змагання Яна, які вже стали щотижневою традицією. Звідти завезли Мілу на передноворічну тусовку для малят, де вона до сліз злякалась баби-яги, і тільки сніговик зміг заспокоїти дитину і спасти її від психологічної травми.
Дівчатка-пластуни робили сьогодні енергетичні батончики для воїнів. Змішували фініки, ізюм, горіхи, кунжут з медом, гарно упаковували. Ян попросився допомогти дівчаткам – подругам Марійки. А звідти поїхав на свої збори, де хлопців вчили в*язати пластовий вузол і показували як розрізати мотузку без ножа чи ножиць, тільки за допомогою сили тертя.
Марійка поїхала вчити свою улюблену японську мову. Сьогодні знову пощастило – з ними ділився знаннями справжній японець!
Потім завезли в Армію SOS безліч листівок від дітей зі школи, де навчаються Ян з Машундріком. Всі ці малюнки-оберіги, привітання і благословення від маленьких укрів відправляться до воїнів на передову.
Дуже зморені, ми пішли до машини, щоб нарешті їхати додому, аж раптом щось сталося з сигналізацією – сирена заголосила на весь Київ. Ми стояли перед волонтерським складом, посеред зими і морозу, а наше авто істерічно волало та світилося, як гірлянда, в темряві..
Єгор розібрав півмашини, але все марно. Якщо ви чули скаженне виття сирени в ночі, це були ми.
Але нас чекав хеппі- енд. Машина порепетувала хвилин двадцять і заспокоїлась – мабуть збунтовалась проти такої жорстокої цілодобової експлуатації.
..Нарешті ми вдома, де гасають кошаки, мерехтить вогниками ялинка, і Міла емоційно розказує, яка все ж таки неприємна була баба-яга

Колись мій тато побудував дачу, зробив виноградник і посадив яблуневий сад. Відтоді я їм тільки ті яблучка – смачніших не буває в цілому світі.
Батька вже нема. Але моя мама продовжує доглядати цей маленький, персональний рай на землі, який з любов*ю та ніжністю створив тато.
Мама назбирала безліч яблук, висушила, і зараз я розкладаю їх, ароматні, солодкі, наповнені сонцем півдня України, по пакетикам, щоб відправити бійцям. А ще мама зробила ізюму, багато-багато, з винограду, який посадив батько. Перед тим як сушити, з кожної ягодки мама дістала косточки. І таких ягід тисячі. А ізюм неймовірний.
Кожного вечора мама коле горіхи, теж привезені з дачі, і чистить їх для хлопців на передовій.
Таким чином мої батьки – тато з неба, мама з землі допомагають Україні і нашим захистникам. Прорвемось!