Страхи, заборони, які лякають нас з дитинства, виявляються такими дрібними. Одним щелчком вони забираються з життя, варто тільки зробити крок їм назустріч. Немов від спалаху світла, боязкими тарганами вони розбігаються по дірках і щілинах.
Коли я була маленькою, мама не дозволяла завести кицьку. Це було категорично неможливо. А тепер, коли на моєму шляху плакало кошеня, я нахилилася і взяла його, невагомого, хворого, брудного. Взяла назавжди. І це виявилось таким простим. Простягнула руку – і все.
У дитинстві я мріяла про собаку. Дивилась передачі про кінологів, читала десятки книг, малювала, писала про собакевича. Вивчала ветеринарні довідники, гуляла з чужими псами з ранку до вечора, благала батьків про хвостатого друга. І мені його дозволили .. в п’ятнадцять років – коли починаються хлопці, побачення і нове, вже особисте життя. Коли взагалі не до собаки.
Але ось, ти перетворюєшся на дорослу, і можна піти гуляти, заглянути, заради цікавості, на пташиний ринок і повернутися додому з чарівним двортерьером, представленим як спанієль. Та пофіг, спанієль або бультер’єр – головне любимий.
Або ось, приспічило, наприклад, заміж. Береш коханого, йдеш в ЗАГС і розписуєшся, не кажучи нікому. Тому що це тільки твоя справа, твоє весілля, і ти робиш його таким, яким хочеться тобі, а не як належить або щоб нікого не образити. А потім кожного разу, згадуючи про цю дуже особисту подію, радієш, що зробила саме так.
А буває, хочеться татуювання. Дивишся на всіх розписаних сміливців і мариш татуіровкою, але страшно. Боїшся болю, чи раптом не сподобається, або засудять, не зрозуміють, і це на все життя, а як вона буде виглядати в старості? Питання і сумніви роздирають і не дають жити спокійно. А потім сідаєш перед дивним різнобарвним чуваком, і спостерігаєш, як на твоєму плечі набивається твоя мрія. І розумієш, що не так вже це й боляче, і все тобі подобається, що це твоє тіло, його й так засудять – і з татуюванням і без – “доброзичливцям” привід не потрібен. А в старості шкіра і без татуювання – так собі.
І ось всієї цієї фігні ти боялась, і відтягувала здійснення своєї мрії на стільки років? Тю ..
Або бац – ти вагітна. Нормально взагалі? Як жити далі? І страшно так, що не передати, але діватись нема куди. І живеш, і народжуєш, і розумієш, що знову даремно очкувала. Подумаєш, дитина. Подумаєш, три дитини .. Не так вже це і стрьомно виявляється. Навіть радісно і цікаво.
Звичайно, важливо розуміти, що за все це багатство треба нести відповідальність. Але така відповідальність набагато приємніше страху не зробити те, що зробити хочеться.
про братів
Знайомий розказав.
Перед новорічними святами полетів друг з родиною до Грузії. Сідають в таксі. Таксист питає, з якою метою приїхали.
– Хотим встретить здесь Новый год. Погуляем, посмотрим город.
– А потом?
– Вернёмся в отель, отпразднуем.
– Нет! Так не годится, – сказав таксист. – Приглашаю вас к себе.
Вони домовились, що купити з продуктів, і українська сім*я прийшла в гості до грузинської родини. У таксиста гарний будинок, привітна дружина, двоє дітей. Вони накрили багатий стіл. Смачна їжа, чарівне вино.. Господарі випромінювали неймовірну гостинність.
Люди бачили один одного вперше, але в них вийшло справжнє свято. Було весело, легко, душевно, затишно. Новий рік зустріли радісно, немов в колі старих друзів.
Мораль:
Не той народ ми називали “братським”, вам не здається?